Давньою дорогою, розрахованою на великовантажні машини, рідко хто користувався. Вона одним кінцем упиралась у Стіну, а отже, закінчувалася тупиком. Крім того, асфальтове покриття, колись гладке й рівне, було зірване. І лише в деяких місцях, як скелі в океані, стирчали острівці асфальту. Вони заважали рухові, а тому поодинокі власники автівок намагалися їздити путівцями, прокладеними через степ. А про бойову техніку й говорити не варто: колони козаків їздять, де хочуть.
У Ростові я мав нагальну справу. Хороший клієнт, високий козацький чин. Йому потрібна була допомога — більше, ніж будь-кому. Отаман Козій багато пив — і про це знали його люди. Найближче оточення страждало від його важкого кулака і скаржилося на буйний характер Господаря. Так називали його прості козаки, криваві роботяги дикунської війни. Ті, що стояли ближче до нього, звали його по-простому — Батя. Але саме їм першим і діставалося від отого важкого та безжального кулака, коли п’яний отаман намагався залити свої жахливі садистські спогади хріновухою, а вони, кляті, не хотіли забуватися і спливали, спливали в пам’яті, як понівечені трупи навесні. Він зі страшним криком відчиняв серед ночі двері й горлав: «Хто на мене?!» І махав навсібіч залізним кулачищем. Ох і багатьох же він покалічив! А вони, щоб не лишатися в дурнях, відігравались на тих, хто стояв нижче на козацькій ієрархічній драбині, і пішло-поїхало! Я прочитав в одному старому підручнику з психології, що така реакція називається «первинною компенсацією». Цей підручник навряд чи мені допоміг би впоратися з алкоголізмом Баті, але знань, викладених у ньому, мало б вистачити, аби знайти першопричину спалахів люті ростовського отамана.
Ну, взагалі-то, підручник я загубив. Сподівався на словесну терапію. Як і на те, що козаки — хлопці темні, готові повірити в магію скоморохів більше, ніж у знання. Танцюватиму для Баті, покажу, як барвисті шати стають білими, занурю його в транс і розберуся з підсвідомістю. А він дасть натомість багато їжі та свою охорону, аби провести мене ще далі. На північ. І там я покажу справжнім поціновувачам…
Покажу скарб, яким я оволодів. Може, це врятує наш світ. А якщо й ні, то зробить мене багатшим — і я більше не потопатиму в радіоактивному бруді, а одяг скомороха зміню на чисту спідню білизну та костюм. Там, на півночі, кажуть, є люди, які носять піджаки і штани зі стрілками. Багаті. Ситі. І якщо я не зможу зробити ситими всіх, то вже себе самого багатим точно зроблю. Це, я вважаю, цілком чесно.
«Про що ти мрієш, старий?» — говорив мені внутрішній голос.
А я йому запитанням на запитання:
«Який я тобі старий у свої п’ятдесят?»
«Як був ти наївним дурнем, так і лишився ним», — нарікав голос.
«Зате живий і при ділі», — заперечував я.
«Ну, подивися на себе, подивися! Який піджак? — наполягав голос. — Неголене старе чмо в брудному бушлаті поверх кольорового дрантя. Навіть обісцяна дівчисько-снайперка тебе відшила».
«А “обісцяна” — це ти про підгузок?» — саркастично відрізав я незримому співрозмовнику всередині себе.
І він замовк. Але я знав, що це лише на деякий час. Внутрішній голос довго добирає слова й зазвичай заводить зі мною розмову в найменш слушні моменти, — намагаючись перетворити їх на слушні.
Дорога на Ростов більше скидалася на напрямок. Я зупинився біля понівеченого іржавого танка зі знесеною баштою й подумав, що краще б мені почекати попутку. Іноді поодинокі фермери проривалися на своїх авто до Ростова — продавати зерно та овочі або обмінювати їх на інструменти. Одні везли городину, інші — мед, треті — молоко. Ринок у Ростові був важливим для регіону. Він дозволяв господарям маєтків мінятися. Обмін завжди був рушійною силою змін на краще, він сигналізував, що не все втрачено і що добро, можливо, переможе. Козаки завбачливо підім’яли під себе процес торгівлі. Обміняти шило на мило? Жодних проблем. Тільки плати данину. Торговці не сперечалися. Торговці розуміли. Їх завжди можна переконати автоматом у руках. Козакам відмовити неможливо — тому вся торгівля в околицях Ростова під їхнім контролем.
На дорозі нікого. Попутку треба шукати у степу, там, де пролягає справжня траса, а не цей старий тракт, навколо якого, мов риб’ячі кістки, розкидані запчастини спаленої техніки. Я стояв біля танка. Попереду бовванів бронетранспортер. Колись він був зеленим, а тепер ось порудів від часу та іржі. До техніки краще не підходити близько. Всередині рудого металобрухту знаходили собі житла змії та польові хижаки. Ні ті, ні інші за нагоди, певно, не пощадили б одинокого пілігрима. Згадавши про хижаків, я відштовхнувся від корпусу танка й пішов далі, у степ, до ґрунтової дороги, де було більше шансів зустріти попутників на колесах.