І тільки від неї залежало тепер, чи допоможе скарб тамплієрів перетворити край боліт на справжню європейську країну, частину римського світу. Чи вистачить їй, потворі з невтоленними бажаннями й неясними амбіціями, сил піднятися над собою і стати посланцем просвіти в царстві невігластва?
Тепер вона має для цього все: гроші, владу, благословення. І свободу вибору. Яким буде її вибір, покаже майбутнє.
Я розплющив очі й довго лежав, дивлячись перед собою. Я щойно бачив іншу реальність, якій півтисячі років або близько того, — і ось наді мною знову тканина тенту, підсвічена денним сонцем. На чолі я відчував великі краплі поту — чи то від задухи, чи то від хвилювання. Але ж професор Лелека мав рацію: щоб побачити чуже минуле, мені вже не потрібні його дроти. Достатньо отримати трохи початкових даних, у вигляді тексту чи малюнка, і зануритися в роздуми про цікавий тобі предмет. Або про людину. Зосередитися. Повторювати ім’я чи назву. Уявляти. Відволіктися від зовнішніх та внутрішніх факторів, які тебе турбують чи дратують. Це працює майже так само, як і вигук «Амель!», посилений обертанням навколо своєї осі. Тільки тут нічого крутити не треба. Скоріше навпаки.
Краще не рухатися. Перед тим, як зануритися в сон, я уважно, літера за літерою, слово за словом, вчитувався в листи Софії. Я намагався полюбити ці чужорідні гачечки. Я уявляв, як набрякла рука владної жінки виводила їх на жовтому папері. І ось, коли я провалився в паралельну реальність, на ці гачки-літери почали чіплятися розрізнені факти, цифри та події, які зберігалися десь у глибинах свідомості. Раз — ти закидаєш незнайоме слово в річку пам’яті. Два — витягаєш здобич. Але до останньої миті не знаєш, що витягнеш. Бо насправді не ти — рибалка. Ти — вудка в руках рибалки.
«Roma locuta, causa finite!»
Чому ж до нас не дійшов цей римський світ? Чому ми плавно перетікаємо з однієї форми дикості в іншу, і нами правлять то вовки, то щури, то свині, і ніколи — люди? Де ці скарби тамплієрів? Везли їх, везли. Та не довезли.
Видіння перервалося на найцікавішому місці. Хоча сам факт, що старовинні листи опинилися в мене — і я їх щодня читаю — обнадіював. Отже, тітка, яка привласнила історію наших сусідів, усе-таки отримала ті скарби.
Ось, виявляється, в чому річ! Делла Ровере із Зоєю хотіли розширити римський світ. Але замість нього тут запанував «русский» — дикий і нещадний. Щось, однозначно, пішло не так. І, крім мого бачення, більше жодного натяку на зниклі скарби тамплієрів.
Стривай, Яне. Згадай, що писав цей напівбожевільний Філофей.
«Усі християнські царства… зійшлися в єдиному царстві нашого государя, згідно з книгами пророцтв. Це і є Римське царство».
Мене осяяло. Не було ніяких пророчих книг! Філофей це сказав для красного слівця. Швидше за все, він просто знав про план делла Ровере. А єдиним джерелом його знання могла бути тільки вона, потворна жінка на троні. Зоя Хомівна.
Зовні чергувала Іскра. Зазвичай вона вибирала для себе перші дві світанкові години. Після нічних марш-кидків дівчина довго не могла заснути і прагнула цю властивість свого організму використати для справи.
— Можна сісти біля тебе? — запитав я обережно.
Вона невизначено повела плечима, і я цей рух розшифрував, як «так».
— Я ось думаю, Іскро, що Софія Палеолог хотіла дотягнути римський світ до Москви. А ти як думаєш?
— Дивне запитання зранку, — відповіла дівчина. — Я ось думаю, як зробити так, щоб «русский мир» знову не дотягнувся до нас.
— Взагалі-то, я мав на увазі щось інше, — спробував я запитати точніше. — Думаю, вона робила те, чого від неї вимагали в Римі. Але чому Москва? Чому б не принести цей Pax Romana до Києва та й заспокоїтися на цьому?
— Бо Київ давно був Європою. До вас, — різко відповіла Іскра. — Немає сенсу тягнути римський світ туди, де він уже є. Але вам це не сподобалося. Назвали себе третім Римом, а самі як були дикунами, так і лишилися.
— Але я ж не дикун! — моєму обуренню не було меж. — Ти спочатку в Андрія спитай! У Лелеки! Він знає, що в мене в голові.
— А чи знає він, що в тебе в душі? — вона кинула на мене такий погляд, що я здригнувся. — Ви всі окремо — начебто люди як люди. Широкі, хлібосольні, сентиментальні. Готові життя віддати за друга, якщо треба. Останню сорочку жебракові. Але, щойно зіб’єтеся у зграї, починаєте трощити все підряд. Рвати своїми жадібними іклами. І заражати все сказом. Ні жалю, ні честі. Такими ви були тисячу років тому. Такі ви й зараз.