Я хотів обуритися. Уже кому-кому, а Іскрі, яка звикла діяти за законами Дикого Поля, не варто мені читати моралі. Але я подумав, що вона має рацію. Ми — люди зграї. Поза племенем нам доводиться прикидатися хорошими. Маскувати звички. Аби залишатися собою, нам потрібні свої. Тому ми ненавидимо чужих.
— Що ж робити, Іскро? — розгублено вимовив я.
— Що робити? Брати ваших дітей. Ось їх, — вона кивнула на намет, де дрімала четвірка наших відчайдушних шибеників, — і тягнути до нас. Говорити їм, що вони найкращі, що вони дивовижні. Але нагадувати, що їхня свобода закінчується там, де починається свобода іншої людини.
Я уявив, як тисячі дітей Дикого Поля опиняються в Україні, й осміхнувся. Це вона казкарка, а не я. Але в Іскри були ще варіанти.
— Є й інший спосіб, — сказала вона, наблизившись до мене майже впритул. — Ось він.
І раптово поцілувала мене в губи. Я отетерів і вкляк. Став схожим на дерево. «Делла Ровере по-італійськи означає дубовий», — чомусь подумалося мені.
— Результат гарантований. Спосіб ефективний, але дуже індивідуальний.
Вона зняла бандану, і по її плечах розсипалося волосся. Вона усміхалася і злизувала вологу з моїх губ, а я зарився в її гриву. Крізь пасма пробивалося несміливе ранкове сонце. І коли вона нахилилася наді мною, її волосся розкинулося шатром, затуляючи мене від світила. І я наче знову опинився в наметі посеред дикого лісу, де так добре блукалося в снах за мить до пробудження.
Розділ 20. Діти холодних сутінків
У Москві все було так, як ми й очікували. І водночас не так. Місто відрізнялося від ростовських нетрів, але, скоріше, розмахом, ніж комфортом. Більше будівель, більше військового транспорту, більше людей. Інколи вуличне освітлення не вимикали навіть ночами, а подекуди горіли барвисті лампочки реклами. Військові в місті тверезі, мародерства майже немає. З довоєнної пори збереглося навіть метро. Щоправда, працювала тільки кільцева лінія. Базари — на кожній станції. На прилавках усього вдосталь — від картоплі до м’яса і навіть риби. Тут можна було знайти й старі книжки (вони добре йшли на розпал), ношений, але досі придатний одяг, і зовсім уже екзотичні мідні свічники з візерунками на високих підставках. Будь-який «кріт» проміняв би свій степ на московський комфорт. І я, напевно, зробив би так само. Якби до цього не побував за Стіною.
У Москву ми прокралися поодинці, домовившись зустрітися в умовному місці. На орендованій квартирі, яку винайняв Сірий. Він першим пробрався в місто, прикинувшись селянином, що втік після контрнаступу новгородців. Сірий перетягнув із собою чимало спорядження. Воно лежало в його наплічнику. Частину йому вдалося сховати в торбах своїх супутників, справжніх фермерів, які йшли на південь з боку містечка під назвою Клин. Натовп непідробних селян послужив добрим прикриттям і, головне, Сірий зміг знайти з ними спільну мову.
«Усе гаразд», — отримала від нього сигнал Іскра. Особливим кодом була зашифрована адреса. Кожен із нас пробирався своїм шляхом. Ніхто не знав, як проникнуть у Москву інші члени групи. Це було цілком виправдано: якби когось із нас захопили, то навіть на дибі він не зміг би сказати, де зараз його товариші. І тільки в мене була компанія.
— Ти підеш зі мною, — скомандувала начальниця.
Я був не проти, але про всяк випадок поцікавився:
— Чому раптом?
— Ти надто цінний для справи, — такою була відповідь. «Ти занадто потрібен мені», — таким був підтекст.
Ми пішли з нею до бетонної будівлі на в’їзді в місто. Над бляшаним піддашком, на іржавих підпорах виднілися три букви: «Г», «А», «И». З першого погляду було ясно, що вивісці не менше ста років. Очевидно, що споруда на три букви мала вселяти повагу і страх усім без винятку подорожнім.
— Сиди тут, — залишила вона мене в кущах на узбіччі, — а я зараз повернуся.
Я помітив у її руках невеликий, на півдолоні, пристрій. Він нагадував плитку шоколаду, але Іскра поводилася з ним так обережно, що я зрозумів — то міна. Іскра відповзла в кущі і я занервував. Нервувати довелося недовго, бо вона повернулася вже за кілька хвилин. А ще через хвилину за сто метрів від тієї споруди пролунав потужний вибух. Такий, що дві перші літери знесло вибуховою хвилею і вони грюкнули об землю, розсипавшись на шматки. «А упало, Г пропало», — розважав я себе. З-під літери «И» висипали люди в формі. Безладно стріляючи в різні боки, вони побігли туди, де пролунав вибух.