— А тепер мерщій за мною, — засичала мені у вухо Іскра.
Вона підвелась і на напівзігнутих подріботіла через дорогу в напрямку бетонної будівлі. Забігла за неї, подала мені знак. Я долав вищерблене дорожнє полотно так само, майже навпочіпки. Ну от і все, Іскра мене обіймає. Ми в місті. Лишалося дістатися перших висоток, які щетинилися трубами буржуйок. Навіть звідси видно, як із них валує дим.
— Сті-ій! — я здригнувся від несміливого вигуку в мене за спиною.
Ми з Іскрою одночасно обернулися. Перед нами стояв боєць у сірій формі. Мішкуваті штани заправлені в чоботи. На френч накинута жилетка з патронами. На голові такий же сірий, як і мундир, кашкет із кокардою. А в руках — старовинний автомат, дуло якого спрямоване мені в живіт.
— Стій! — повторив боєць трохи сміливіше.
Він був молодий, геть хлопчисько, років сімнадцять, не більше. Трохи старший за нашого Колю. Та й то, Миколка виглядав значно войовничішим та мужнішим, ніж цей худорлявий солдат у великих окулярах на веснянкуватому лиці. Мені здалося, що ось тут і зараз закінчиться наше відрядження в стан ворога. Але Іскра швидко оцінила ситуацію і зрозуміла, що цей хлопець тут сам. Не встиг вибігти з усіма. І поки його товариші займаються міною, нам загрожує тільки оцей автомат у юначих руках.
— Не стріляй, — попросив я.
— Здаєтеся? — невпевнено запитав вартовий.
— Ні, — заявила Іскра.
— Тоді я вистрелю, — заявив юнак.
У його очах, за скельцями окулярів, промайнув страх. Він ще не навчився стріляти в людину.
— Не вистрелиш, — зі спокійною посмішкою сказала Іскра. — У тебе автомат на запобіжнику.
— А-а-а, — погодився хлопець і метушливо пересунув важіль униз. Але спусковий гачок автомата чомусь не натискався.
— Що, немає патрона в патроннику? — уїдливо запитала Іскра.
Він не встиг звести свою зброю. Плавним, але швидким рухом дівчина перехопила автомат, і вояка несподівано для себе опинився на землі. Окуляри злетіли. Іскра демонстративно наступила на них — скло хруснуло. Я почув, як хижо дзвякнула сталь — у руці Іскри був ніж. Вона нечутно, як кішка, стрибнула на хлопця й сіла йому на груди. Він, мов загіпнотизований, дивився на руки, що тримали тонке лезо біля самісінького його кадика. Солдат кашляв і просив: «Не треба», затуляючись рукою.
— Треба, — твердо відповіла амазонка і з силою встромила ніж у солдата.
Він не закричав, а застогнав. Жалібно й безсило. У різні боки від Іскри бризнули два червоних фонтани. Стогін перейшов у приречене булькання, від якого в мене спиною побігли мурахи. Незабаром хлопець затих. М’язи обличчя, спотвореного передсмертною гримасою, розслабилися. Він лежав горілиць, у його незрячих, широко відкритих зіницях, здавалося, відбивається похмуре небо.
Іскра витерла ніж об його сіру форму.
— Поможи мені. Мерщій!
Вона схопила мертве тіло за ноги й потягла в найближчі зарості. Я не дуже зграбно допомагав їй. Ще мить тому він був кимось. З ім’ям, прізвищем. Сміявся, любив, гнівався. Боявся. А тепер він просто щось пусте, важке й неживе. Виходить, весь сенс його життя був у тому, щоб зупинити нас. Але він не впорався. Я раптом відчув утрату чогось дуже важливого — ніби в мене з серця витягли найнеобхідніший компонент. Головну цеглинку мого особистого фундаменту.
— Він би здав нас, Яне.
Вона сказала це через кілька годин мовчання, в якому я рухався за нею. Дивна мовчазна пара йшла вулицями чужого міста, переступаючи через обірвані дроти, що звисали до землі зі стовпів, обходячи прилавки крикливих торговців біля коричневих станцій метро, тулячись до стін будинків, коли повз проїжджав бронетранспортер з білою грецькою «омегою».
— Ти ж казала, що це ми — жорстокі й дикі. А сама ти чим краща за дикуна? Його не треба було вбивати. Він нас злякався.
— Він би обов’язково нас видав, — повторювала Іскра.
— Навіть Ванько пощадив того хлопця, — наполягав я, згадавши лісовий інцидент.
— Це інше, — відрізала вона. — Зрозумій.
Я відмовлявся розуміти. Жорстокість не мала сенсу. Я хотів миру й добра. Я не був солдатом, попри те, що завдання переді мною стояло військове. Мені здалося, що моя любов до Іскри перетворюється на щось інше. Темне, протилежне за змістом. Я дивився на свою любов. Вона спікалася в краплі, схожі на ртуть, і важко розтікалась по закутках мого хворобливого внутрішнього світу. І, так, я перестав тримати в собі її любов до мене. На мить чи назавжди? Не знаю. Від любові до ненависті дистанція буває коротшою за крок. А ось у зворотному напрямку можна йти роками.