Однак ми залишалися групою. І в цієї групи було завдання. Мікроскопічний приймач, вправно вшитий у рукав Іскриної куртки, прийняв сигнал від Сірого.
— Ми знаємо адресу, — зраділа вона.
Ми були першими, хто дістався кімнатки, що її Сірий винайняв у підвалі висотки, неподалік від річки. Господарям, вічно п’яній подружній парі, гроші були не надто потрібні і вони зголосилися віддати нам житло на місяць за харч і бражку.
— Бабки це просто папір, — заявили орендодавці, і Сірий одразу ж побіг на ринок за картоплею і тушонкою. Не забув і про бражку — притягнув цілий жбан. Місцевими московськими грошима нас щедро забезпечили перед відправкою.
Отримавши те, про що мріяли з самого ранку, чоловік і жінка пішли, а хазяйновитий Сірий розтопив буржуйку й поставив на неї чавунець із картоплею. Коричневі бульби штовхалися в воді, а ми з нетерпінням чекали, коли ж цей картопляний танець перестане нас дражнити, — бо були такі голодні, що, здавалося, готові були з’їсти всю картоплю разом із казанком.
— Не поспішайте, — вмовляв нас Сірий, коли ми, обпікаючи пальці, почали вихоплювати її прямо з окропу. — Тут має лишитися хлопцям.
— Так довго ж чекати, — сказала Іскра, вибачаючись.
Я був із нею згоден.
— Недовго. Вони ось-ось прийдуть, — заспокоїв нас Сірий.
Першою в двері підвалу постукала Іра. Мовчки пройшла всередину й, не привітавшись, рушила за шторку, до тазу з водою. Вона поводилася так, немов бувала тут і раніше. Потім у двері постукав Микола. Він потиснув мені й Сірому руку, а Іскрі лише кивнув на знак вітання.
— Ой, а у вас картопля в кожушках! — радо вигукнула Оля, опинившись у нашому лігві. Ванька довелося чекати найдовше. Але раніше, ніж він увійшов, у підвал проник огидний запах сірководню.
— Фу, гидота яка! — скривилася Оля. — Що це так смердить? Замість відповіді на порозі з’явився Ванько. Він був весь із ніг до голови коричневий, але це його, здається, ніскілечки не бентежило.
— Де ти був? — вигукнула Іскра.
— Де-де, — перекривив її хлопець. — Через каналізацію проліз.
— Ну, звісно, — зауважила Іра. — Це ж твій улюблений маршрут.
— Головне, не підходь до картоплі, — строго попередила новоприбулого Іскра. — Ти в річці пробував відмитися?
— Так у річці те саме, — парирував Ванько.
— Гаразд, — зітхнула начальниця. — Іди мийся за шторку. А одяг — за двері. Весь.
Зброю та боєприпаси кожен із нас заховав у схронах на околиці Москви. А напіввійськовим одягом нікого в цьому місті не здивуєш. У безформне сіре, чорне й зелене тут одягаються всі — і чоловіки, й жінки. Однак наша високотехнологічна уніформа могла викликати підозру. А в Івана тепер лишився саме такий, зрадливо досконалий, комплект — із незвичного для цих країв матеріалу.
— Його треба зістарити, — вирішила Іскра.
— Як це «зістарити»? — стривожився хлопець.
— Як-як! Штучно, — дівчина засміялася і стала терти нові плямисті штани об шорстку, як наждак, стіну комірчини.
— М-м-м, — застогнав Ванько. — Вони ж зовсім нові.
— Нічого, нічого, — з ентузіазмом відповіла наша спільниця, — ми їх швидко зістаримо.
Вона, сама того не бажаючи, повторила класика. Дуже близько до тексту. Кого саме, щоправда, не згадаю. А може, і двох відразу. План дій склали за допомогою картоплі. Іскра з жалем дістала з казанка ще не остиглі бульби, зауваживши, що пожирати все відразу не дозволить. Потім розклала їх на столі навколо казана. Картоплин було дванадцять. Вони лежали з однаковими проміжками — як цифри на циферблаті.
— Це станції метрополітену. Їх дванадцять. Насправді їх значно більше, але більшість занедбані та забиті. А ці, на Кільцевій лінії, працюють.
— А навіщо нам метро? — поцікавився Сірий. — Будемо шукати іноземців у підземеллі?
— Треба буде — і там пошукаємо, — пожартувала Іскра. — Але поки що нам потрібна поверхня. Дванадцять станцій — це дванадцять базарів. А базари стали центром усього життя в цьому пекельному місці. Отже, треба встановити цілодобове чергування на базарах. Говорити з людьми, заводити друзів — і отримувати інформацію про те, що нового в місті. Якщо хтось бачив чужинців, це стане темою для розмов і пліток на цілі дні та тижні.
— Послухай, командиршо, — перебив я її. — Чергувати доведеться теж не день і не два. І не тиждень. А тобі не здається, що трьох дорослих, які тижнями розпитують про одне й те ж, швидко помітять? І одного чудового дня — схоплять.
Іскра замислилася. Вибудовувати стратегію за допомогою картоплі — схоже, не найкраща ідея.
— Стривайте, — озвалася Іринка. — Кажете, дорослі нероби викликають підозри. А діти?
Іскра примовкла. Сірий хмикнув. Мені хотілося з’їсти всі дванадцять картоплин.