— Діти на базарі будуть на своєму місці, — сказала Іра. — Кожен візьме по три станції. По три базари. На сніданок один, на обід інший, на вечерю третій.
І вона по черзі, одну за одною, взяла картоплини зі столу.
— Це моя порція, ага?
— Ні, Ірко, — заперечив Коля. — Сніданок, обід і вечеря — це нереально. Давай краще по одній у день. Але на цілий день. А наступного — міняти свою позицію.
Він уже кусав гарячий бік стратегічної бульби, маючи намір зжерти її разом із тонкою шкіркою.
— Як захочемо, так і будемо міняти, — заявив Іван. І він мав рацію. Відсутність системи — це гарантія безпеки.
Наступного дня шибеники покинули нашу комірчину. Вони вчотирьох тимчасово стали безпритульними. Вирішили жити в порожніх трубах і під мостами — тими, які найближче до базарів. Трохи крали, трохи підробляли. Підносили товар, мили прилавки, охороняли (причому, той же товар, який до цього вправно потягли з прилавків). І весь час намагалися заводити корисні знайомства серед пістрявої мокшанської публіки.
Найнадійнішим джерелом інформації виявилися такі ж, як вони, міські безпритульні. Голодні діти, що з різних причин лишилися в місті самі, збивались у зграї. А в зграї можна вижити тільки разом. Цей закон життя нашій чудовій четвірці не треба було навіть вивчати — вони пройшли через нього ще раніше і, попри комфортні умови української школи, не забули ростовських «університетів» тітки Галі, жінки з нізвідки. Серед місцевих безпритульних наші діти легко могли б вибитися в число ватажків, але їх цікавило не лідерство, а інформація. І вони її наполегливо здобували, пропускаючи через себе, — так мийник золота пересіює крізь сито тонни рідини заради крупинки блискучого металу.
Четверо шибеників пообіцяли: щойно дізнаються щось про іноземців, відразу ж з’являться у нашому лігві. Але не приходили тижнями. Отже, про чужинців ніхто на базарах не чув.
Четвірка домовилася зустрічатися в метро. Єдине місце, куди людей пускали тільки за гроші. І тому вкрадені продукти їм час від часу доводилося міняти на місцеву валюту. Підземка була місцем неспокійним і небезпечним. Тут часто грабували й навіть убивали. У тунелях жило безліч щурів, які час від часу атакували людей на платформах. Вентиляція працювала з перебоями, люди часто непритомніли. У столітніх вагонах не вистачало шибок, і в годину пік натовп просто міг видавити роззяву-пасажира на рейки — на повній швидкості. Але наших юних шибайголів це не відлякувало. Саме в години пік вони призначали зустрічі одне одному, щоб обмінятися новинами.
Найбільший базар розкинув свої брудні прилавки на місці колишнього парку. Він був на деякій відстані від станції метро — на іншому березі річки, яка в цьому місці була несподівано широкою. Зате тут був міст, під яким і жили безпритульні. Тут оселилася Оля. Їй доводилося найтяжче: вона дорослішала — і її юна жіночність приваблювала, як магніт, протилежну стать. З однолітками дівчина швидко знайшла спільну мову, роз’юшивши кілька цікавих носів. Бездомні діти все схоплюють на льоту, й, отримавши по морді, більше не зазіхають на свободу чужого вибору. А ось із дорослими важче. Серед них багато озлоблених, а отже, підлих та безжальних. На базарах бовтається величезна кількість маніяків, які й полюють на таких дівчат, як Оля.
На цей випадок вона завжди мала в кишені заточку, зроблену з довгого цвяха. Якось, йдучи з лантухом харчів через міст, вона раптом почула важке дихання за спиною. Прискорила ходу. Дихання припинилося. Та незабаром зовсім поруч почулися важкі кроки. «Невже воно?» — подумала дівчинка і намацала в кишені свою зброю.
Чоловік наближався. Кричати марно — на мосту нікого. Оля вирішила добігти до кам’яних сходів і збігти ними на дорогу. Вона різко рвонула з місця і через кілька кроків раптово пірнула у сходовий проліт. Сходинки замиготіли під ногами. Варто бодай трохи перечепитися, спіткнутися — і вона полетить униз. У кращому випадку розіб’є голову, а в гіршому… Про це не хотілося думати. Але їй пощастило. Вона таки добігла вниз. Врятована?
— Іди сюди, маленька, — сказав огидний масний голос, і за мить Оля опинилася в руках товстого, величезного, як ведмідь, чолов’яги. Від нього тхнуло горілкою й потом, з рота смерділо гнилизною. Але як він її тут упіймав? Видно, є інший спуск із цього проклятого моста. Треба знайти заточку. «Зараз, Олю, зараз…»
Вона сподівалася, що він потягне її під міст. А там свої. Допоможуть. Але смердючий ведмідь стискав її все дужче й тягнув у зворотному напрямку — до річки. І вона зрозуміла: він зробить з нею все, що захоче, а потім скине в брудну воду. Інстинкт виживання потроїв сили. Дівчинка відштовхнула товстелезну руку й намацала рятівне жало. Різким рухом вона встромила гострий цвях у брудного велетня. Той зойкнув і відпустив її. Оля помітила з розчаруванням, що потрапила йому в плече, а отже, він не зупиниться і спробує довести до кінця свій страшний задум. Тоді вона сама вирішила добити гіганта. Чіпкою мавпою дівчинка повисла на ньому, вирвала з плеча цвях і притулила сталеве вістря до ненависної шиї.