— Капець тобі, кнурятино, доварнякався, — заявила вона неповторною приазовською говіркою.
— І тут жиди та чухонці, — жалібно простогнав насильник перед тим, як геть обм’якнути й осісти на холодний камінь набережної.
— Що ти верзеш, дядьку?
Фраза її зацікавила. Слух був налаштований на будь-яку дивну інформацію — як локатор на пошуки сигналів. І ось сигнал почуто. Лишилося тільки розшифрувати.
— Ви, чужаки, за все відповісте. А ще укри. Вони в першу чергу. Моя країна, бля, укропів ще захопить.
— Це ясно, мужик, — діловито допитувала Оля, не прибираючи стилета від його підборіддя. — Це зрозуміло. Але ти сказав «і тут». А де ти їх ще бачив?
— Кого, сучко, я бачив?
— Не лайся, — беззлобно зажадала Оля, копнувши товстуна ногою. — Де ще ці? Жиди, чухонці, укри?
— Та їздять тут…
— Що-що?
— Їздять…
Це була удача. Якщо напівбожевільний маніяк нічого не вигадав, то Оля близька до мети.
— Послухай, тварюко, — сказала вона спокійно. — Якщо ти мені все докладно розкажеш, я тебе не вб’ю. Присягаюся.
— Гаразд, погань. Тут, по набережній, час від часу катається.
— Авто?
— Точно, машина. Біла така.
— Одна?
— Ні, не одна. З нею бронетранспортер туди-сюди шастає.
— А як ти дізнався, що на ній ці… чухонці?
— Та які там «чухонці»… Бери більше. На борту літери не наші. Зовсім не наші. Сині, великі…
Не може бути, щоб ворожою Москвою катався чужоземний автомобіль, та ще й у супроводі бронетранспортера.
— Звідки ти все це знаєш?
— Звідки? Так я на посту стояв ще тиждень тому.
— На якому посту, чмо болотне?
— Та на такому! Я солдатом був ще минулого тижня. Тут ось чергував, біля моста. Всі шпарини тут знаю. Тому й зловив тебе, гадино…. А зараз ось розжалували мене.
Словам цього кнура варто було вірити. Але більше з нього витягти нічого. Та й розмову далі вести ризиковано. Оля на якусь мить замислилася, а потім з усього розмаху вдарила маніяка ногою в вухо. Він відразу знепритомнів і глухо гепнувся потилицею об камінь. Отямився з мокрими штаньми — чи то від дощу, чи, можливо, з іншої невідомої причини. Дивної дівчини вже й сліду не було…
Наступного дня вся четвірка зустрілася на смердючій задушливій платформі. Станція мала назву «Київська». Чекаючи інших, Оля ходила туди-сюди й розглядала мозаїку на стінах. Гігантські картини непогано збереглися і, хоча подекуди з них випали барвисті шматочки, розібрати зображення все ж було можна. Настінний живопис, за задумом авторів, мав довести мокшанцям, що Україна завжди хотіла одного: жити в їхній імперії. Та тільки злі сили їм заважали це зробити, хотіли поневолити їх у Європі, — а вони, українці, навпаки, тягнулися до царів, диктаторів, революціонерів Дикого Поля. Ось, наприклад, скаче якийсь цар на коні, розмахуючи гострим і довгим шилом. І підпис — «Полтавська битва». Цей цар, напевно, своїм кошмарним шилом десятки українців проткнув. А вони все одно його любили. Тужили без царя. А ось ще один лисий дядько, схожий на бурята. Проголошує свою владу. Ні, не свою, — радянську. І в мозаїчній Україні, на святі в Києві, у людей очі червоніють від сліз. Сльози щастя. Якщо не царя, то хоча б такого лисого дядька собі в правителі… Оля почала шукати на цих величезних картинах поєднання синього й жовтого. Такого, яке вона бачила, коли мчала на потязі повз соняшникові поля з небом над ними. Такого, як на хмарочосах зі скла та бетону. І на маленьких дачних котеджах. Жовто-сині стрічки там вішали на електромобілі. Малювали їх на літаках і кораблях. Прикрашали ними одяг. У жовто-синіх тонах робили жіночі прикраси. Ці кольори за Стіною всюди. А тут, на станції «Київська», їх не було зовсім.
«Брехня, — вирішила кмітлива Оля. — Усе тут брехня».
Хоча не все. Вона зупинилася перед мозаїкою з безглуздим написом: «Цвіте орденоносна Україна, республіка робітників та селян». Люди, схожі на карнавальних українців, ідуть, у своїй мозаїчній реальності, незрозуміло звідки й невідомо куди. Але ось із-за спини серйозної тітки в хустці визирає усміхнена дівчинка в барвистому вінку. Її майже непомітно. Вона скраю композиції. І тим більше важко помітити, що в неї у волоссі ховається стрічка. Не проста стрічка, а синьо-жовта. От молодець художник! Той, хто не знає, в чому справа, не завважить цього сигналу. А той, хто шукає, обов’язково знайде. Як Оля. Синьо-жовтий маячок наче давав сигнал посвяченим: «Ще не вмерла…». Отже, все буде добре.