Тимчасом під’їхали й наші хлопці.
— Слухайте, братці, — заговорила дівчина. — Ми майже знайшли.
— Та що ти! — зрадів Миколка. Ночувати з безпритульними йому набридло.
— Тут час від часу їздить білий автомобіль з написами іноземною мовою. Його нам і треба знайти. Я думаю, це саме те, що шукає Іскра.
— Можеш докладніше? — замислилася Іра.
— Гаразд. Він їздить у супроводі бронетранспортера. Бачили нечасто. Але не раз. Востаннє тиждень тому.
— Схоже на машину миротворців, — резонно зауважив Коля. — Такі я бачив в Україні. Якщо це їхній, то він на електриці їздить.
— А звідки ти дізналася про нього? — запитав Іван. — Сама бачила?
— Не сама, — відрізала Оля. — Але точно знаю, що їздить.
Їй не хотілося розповідати друзям про жирного смердючого маніяка, який спіймав її під мостом.
— Ну що ж, шукаємо білий електромобіль з іноземним написом, — підсумував Миколка. — А поки розбігаємося. Наступна зустріч тут через тиждень.
Але тиждень чекати не довелося.
Кілька ночей поспіль Оля провела в покинутому складі за базаром, біля ставків. Це місце давно вподобала безпритульна шпана, розставивши по кутках іржаві бочки, в яких день і ніч горіли дрова. Всі, кого тут вважали своїми, могли грітися. Чужих не пускали. Оля була своя. Вона перезнайомилися з усіма мешканцями складу. Тут кочували діти різного віку, від п’ятирічних недотеп до підлітків, майже юнаків, що виросли в цій дитячій школі життя й готувалися перейти в дорослі кримінальні університети. Серед них був непримітний мовчазний хлопчина, якого всі звали Скиглій. Він ніколи ні на що не скаржився, тож було незрозуміло, звідки взялося це прізвисько. Видно, той, хто першим назвав його так, подумав: «Якщо ти слабак, отже, Скиглій». Сильним подобається слухати скарги слабких. Цей Скиглій завжди примудрявся зайняти найменш зручне місце коло бочки, часто отримував стусани за те, що опинявся на шляху в сильніших і спритніших товаришів. До нього звикли так, як звикають до бездомних тварин, або, скоріше, до тепла, холоду, світла, пітьми. Якщо вечір, то має бути темно. Якщо ночівля, то десь тут має бути Скиглій. Тому, коли він одного разу не з’явився біля залізної бочки, це помітили всі. А коли минула друга ніч без нього, безпритульний народ не на жарт розлютився. Скиглій, звісно, слабак, але це наш слабак. Зграя нервувала. У зграї, на відміну від стада, всі — за одного. І дітвора кинулася на пошуки Скиглія. На третю ніч після його зникнення стало відомо, що він, перебігаючи дорогу, опинився під колесами бронетранспортера, і що смерть його була жахливою, бо той монстр мчав на повній швидкості й навіть не думав зупинятися. І, на додачу до всього, поруч із БТРом їхав білий автомобіль, водій якого не побажав надати першу допомогу малому волоцюзі.
— Що будемо робити, пацани? — запитав свою ватагу Калич, який вважався заводієм серед безпритульних, що жили біля базару.
— Знайдемо білого водія й посадимо його на перо, — крикнув хтось зі зграї.
Зграя одностайно підтримала пропозицію. Калич розумів, що легше помститися водієві білого авто, ніж порішити екіпаж броньованої машини. Оля була в тій юрмі й кричала разом з усіма. А сама думала, як зробити так, щоб білий джип спершу потрапив до рук її друзів із-за Стіни. Ватага безпритульних — це страшна сила. Вона схожа на воду, яку довго не помічаєш, а вона тимчасом проникає в усі місця й шпаринки. І рано чи пізно ти розумієш, що почався потоп, повінь, цунамі, — але тільки тоді, коли вона, ця підступна сила, вже давно тут.
На четвертий день після зустрічі босяки вже знали все, що треба. Вони відстежили маршрут білого джипа: від будинку з високим парканом, де ночував водій, до підсобки біля старого храму, де він залишав машину, щоб там пересісти на бронетранспортер. Той самий, який збив Скиглія. Далі його таємничий маршрут губився в тунелі під храмом, вхід до якого охороняли ледачі, але злобні солдати.
Усе це Оля повідомила своїм друзям на станції метро.
— Треба проникнути в цей тунель. На генеральській машині. Давайте, га? — розвеселився Ванько.
— Заспокойся, психу, — спробувала осадити його Ольга. — Генерал лишає машину десь поруч. Що не ясно? Хоч сідай у неї, хоч не сідай, потрапити в тунель у нас нуль шансів.
— Тоді давайте ввірвемося до нього в будинок, повбиваємо всіх, а його заберемо, — не вгамовувався Ванько.
Решта тільки сміялися.
— Він не мета, Ваню, він засіб, — якось туманно пояснив Микола, чому не можна чіпати «білого водія».