Після третьої ночівлі в генерала виникло відчуття, що в цьому домі він не сам. Начебто всі речі на місці. І пил незібраний лежить там, де він помітив його першого дня. Та позбутися відчуття, що на тебе дивляться чужі очі, генерал не міг. У нього вистачало здорового цинізму, щоб не бути забобонним, і все ж він цілу ніч не міг відігнати думку, що за ним хтось стежить.
«Напевно, люди Верховного», — вирішив він, і ця правдоподібна версія його заспокоїла. Вранці, виїжджаючи на набережну, він залишив пакет із недоїдками біля бездомного малолітнього жебрака, який тремтів від холоду біля майже згаслого багаття.
Хлопчисько, точно! Це сталося саме тоді!
Хлопець стояв на узбіччі дороги й дивився перед собою. Його хитало, наче вітром. Певно, від голоду. Бронетранспортер їхав швидко, але генерал легко тримав за ним дистанцію. Коли броньована машина майже порівнялася з хлопцем, той, немов перемкнувши невидимий тумблер, щосили рвонув їй напереріз. Що його змусило кинутися під колеса, незрозуміло. Генерал хотів було запитати про це водія БТРа, але той зробив вигляд, що не зрозумів іноземного гостя. «Прокляте божевільне місто!» — вилаявся генерал так голосно, щоб убивця його почув. На цьому розмова скінчилася.
І ось генерал подумав, що незрозуміле відчуття жертви, за якою спостерігає мисливець, у нього з’явилося якраз після того, як БТР збив довготелесого незграбного підлітка. Вісім коліс перемололи хлопця, мов жорна безжального млина. Генерал хотів зупинитися, допомогти, але йому скомандували: «Вперед!» І він навіть не глянув у дзеркало заднього огляду, щоб оцінити масштаби події. І щоб не ввімкнулася емпатія. З точки зору генерала, абсолютно недоречна в цих краях.
«А, може, тепер цей хлопець дивиться на мене зі свого потойбіччя й думає про помсту?» — з переляком бурмотів французький гість.
«Ні, не може бути», — відповідав він сам собі, але про всяк випадок запалював свічку й молився. Згадував усі католицькі молитви вголос.
З кожним новим днем у Дикому Полі в ньому росло почуття провини за брехню перед союзниками. «У мене наказ», — заспокоював він сам себе. Хоча, звісно, знав, що лукавить: наказ він віддав собі сам. Напросився, так би мовити. А отже — геть рефлексії й жалі. Емоції — це баласт, який заважає досягненню мети.
Після того як у генерала з’явилося дивне відчуття чужої присутності, він став уважнішим до деталей. Тепер, виїжджаючи з дому, француз ретельно розвішував непомітні ниточки. Давній, але дієвий спосіб: мочиш нитку і, поки вона волога, один кінчик ліпиш на двері, інший — на одвірок. Той, хто не знає, рвоне на себе ручку — й зірве ту мітку. А господареві сигнал: у будинку хтось був.
Добираючись до храму в супроводі охорони, посланець європейської цивілізації рухався тим же маршрутом, що й зазвичай. Дорога пролягала повз міст. Він вважав за краще змінити маршрут, але його ескорт уперто вибирав той же шлях. Генерал став уважнішим до узбіч. Це було зрозуміло. І він ледь не вдарив по гальмах, коли побачив групу підлітків, що стояли на тому самому місці, де під колеса бронетранспортера кинувся худорлявий голодранець. Ці теж були в лахмітті.
Три, ні, чотири невисокі постаті нерухомо витріщалися на білий електромобіль. Так-так, генерал був готовий побитися об заклад: усі четверо дивилися на його машину.
«Ну, дивилися, і що тепер? — умовляв він сам себе. — У бідних селах незнайома автівка — це завжди подія. Місцеві завжди проводжають її поглядом і жваво обговорюють: хто та куди».
Москва була, звичайно, страшним і злидарським місцем. Але машини тут трапляються частіше, ніж на сільських путівцях.
Переговори з Верховним не клеїлися. Обговорювали технічні деталі транспортування скарбів, але так і не зуміли знайти спільної мови щодо того, чи зможуть гелікоптери сісти поближче до них. Щойно посланець заговорив про місце, настрій Верховного помітно зіпсувався. І він, сказавши, що, у зв’язку із загостренням на новгородському фронті справи вимагають його присутності біля пульта управління дронами, закінчив розмову. Генерал був змушений забиратися назад у свою комфортну в’язницю на околиці.
Дивна поведінка Верховного ще більш загострила побоювання француза щодо чужих очей. Але повернувшись, генерал знайшов свою «сигналізацію» неторканою: всі нитки були на місцях. Забобонний страх поступився місцем раптовим веселощам. Генерал не стримався й розреготався. Який же він йолоп! Начебто великий і сильний чоловік, а тремтить перед примарами. Добре ще, що ніхто не бачив, як він слинив і розвішував ті нитки.