Чекати довелося довго. Машин не було. Сутеніло. Я вже почав шукати собі притулку для ночівлі. Перспектива залишитися самому серед поля не надто радувала мене. Майнула навіть думка повернутися назад до танка на старій трасі й ризикнути залізти в його випалене нутро, та мій вічний співрозмовник, голос розуму, гримнув на мене: «Ну й глупак же ти, ну і бевзь!» — і я відмовився від цього дурного наміру. Мої губи нечутно ворушилися, повторюючи лайливі слова. А потім у похмурому вечірньому повітрі почувся звук двигуна. Спочатку я подумав, що це знайоме огидне воркотання безпілотника. Але потім збагнув, що агрегат із двигуном рухається по землі, а не над нею. Машина то вила, то замовкала на кілька секунд, то невдоволено гарчала, долаючи байраки й величезні вибоїни. Дороги тут не бувають ні прямими, ні рівними.
Машина наближалася. Я сховався. Зачаївся. Ми, скоморохи, нейтральні люди. Ми завжди над сутичкою. Але ті, з ким нам доводиться мати справу, зазвичай не знають про це. Тому краще спочатку зрозуміти, хто ж то їде дорогою.
То був фермер. Я це зрозумів одразу, щойно машина через силу подолала пагорб. До неї було ще метрів зо триста, та мій гострий зір навіть із такої відстані дозволив визначити, що одинокий водій нічим мені не загрожує. Колись агрегат фермера міг би вразити уяву будь-якого мандрівника. Але тільки не зараз і не тут, посеред цього нещасного степу.
З пагорба спускалася залізна ребриста рама на чотирьох колесах. Вони, мабуть, були різного розміру, бо раму весь час гойдало то вліво, то вправо навіть на рівній ділянці дороги. Двигун, здавалося, був просто прив’язаний до самохідного візка. Його страшенно хитало з боку в бік, але водій, що сидів одразу за двигуном, на це не зважав. Він крутив чорне кермо, намагаючись утриматися на залізній табуретці без спинки. Її ніжки були щільно прив’язані до рами шкіряними ременями. Власник шаленої табуретки з двигуном був одягнений у стьобаний ватник, а бідова вушанка на його голові махала крилами-вухами в такт аритмічним похитуванням цього фантастичного агрегату. За ним, зачеплений за гак, котився двоколісний причіп, набитий сірими й білими лантухами. Судячи з білої хмаринки, яка надималася над причепом щоразу, коли він підскакував на купинах, у лантухах було борошно.
Сіре загрозливе небо підказувало, що це мій єдиний шанс. Щойно машина — хоча язик відмовляється називати цю самохідну каракатицю машиною — наблизилась на відстань кількох кроків, я виповз із-за пагорба й, піднявшись на рівні, замахав обома руками.
— Гей! — гукнув я.
Господар каракатиці відреагував миттєво. Але не так, як я очікував.
Він натиснув на педаль гальма, потягнувся кудись униз і одразу ж випростався. Я почув металеве клацання. Цей звук не сплутаєш ні з чим. На мене дивилися два дула старої мисливської рушниці. І я не сумнівався, що водієві залізного воза простіше зараз мене пристрелити, аніж вступати в діалог. Треба чимдуж починати перемовини самому — і виграти їх. Складне завдання.
— Я скоморох! — крикнув я на повен голос.
— Доведи! — сказав фермер, і дула рушниці хитнулися, впевнено позначаючи вимогу.
Я вважаю, що то був успіх. Людина з рушницею не вистрелила, а заговорила до мене. Щоправда, чим усе це закінчиться, поки незрозуміло.
— Зараз-зараз! — квапливо відповів я, знімаючи сіро-зелений бушлат.
Спецодяг під бушлатом теж був плямистий, але це були зовсім інші плями. Червоні, сині, яскраво-зелені. Мирні святкові барви.
— Тьху, клоун! — водій каракатиці сплюнув убік. — Ледве гріха на душу не взяв!
Рушниця миттєво зникла з його рук. Шапка невдоволено хитнула вухами-крилами. Перша частина переговорів закінчилася на мою користь: я залишився живий. А тепер попереду друга: треба було переконати фермера підвезти мене до міста.
— А гріх же можна спокутувати! — усміхнувся я подружньому.
— Ти про що? — дивувалася шапка-вушанка.
— Зроби добру справу — підвези мене до Ростова.
— До Ростова? — замислився фермер — А ти мені що за це?
— Ну, та… Можу допомогти з товаром. Вантажити, вивантажувати, охороняти.