Він підійшов до бочки з водою — хотілося вмитися. Розстебнув комір куртки і занурив долоні у воду. Відображення на поверхні розсипалося на дрібні срібні цятки. Генерал зачерпнув пригоршню і швидким рухом провів по обличчю.
Холодна вода підбадьорила його, кровообіг активізувався, настрій поліпшився. Генерал умивався з насолодою, пирхаючи, як морська тварина. «Усе налагодиться», — казав собі француз.
Він бачив на поверхні води своє відображення. Воно хиталося на хвильках і двоїлося, підтверджуючи закони оптики. Але ось вода заспокоїлася. І генерал жахнувся.
У воді відбивалося два обличчя. Різних. Одне — генеральське, майже старе, що однак ще зберігало сліди бурхливої молодості й нестриманої зрілості. Інше — молоде, навіть юне. Чи дитяче? Саме так. То було дитяче обличчя. Без емоцій, без злоби, але й без жалю. Відображення чужого лиця хиталося на поверхні води, визираючи з-за плеча генерала, — і в цьому погойдуванні було щось неймовірно огидне, але водночас і загрозливе. Генерал різко обернувся. Нікого за спиною не було. Однак генералові здалося, що краєм ока він помітив якийсь рух.
Коли ти живеш у світі швидкісних потягів на магнітній подушці, електромобілів з автопілотом та чудесного аромату смаженої кави в охайних кав’ярнях, тобі нема чого боятися привидів. Але у світі півтіней забобонність стає способом мислення. Коли генерал виявив, що поводиться так, як на його місці міг би поводитися будь-який дикун, то анітрохи не здивувався. Хочеш вижити — думай, як усі довкола тебе.
Француз хотів сісти в свою автівку і покататися нічною Москвою. Провітритися. Це була не надто розумна ідея. Поїздка без охорони могла стати подорожжю в один кінець. І тоді посланець вирішив битися. Він узяв кочергу біля грубки, кілька разів підкинув її в руці, оцінивши вагу та зручність. І став тихо, котячим скрадливим кроком, обходити кімнати будинку. Одну за одною. Повільно. «Якщо це привид, то ховатися марно», — сказав він собі, та все одно скрадався. У спальні нікого. Ліжко прим’яте. Але це він його прим’яв, коли знічев’я лежав до обіду. Вітальня теж порожня. З полиць, відразу видно, ніхто, крім нього, нічого не брав. Генерал повернувся до їдальні, до бочки з водою. «Нікого», — заспокоївся й відкинув «зброю» геть. Кочерга глухо брязнула об кахлі.
І тут із бочки піднялася чорна тінь. Хлопчисько. Той самий, чиє відображення він бачив. Істота дивилася на генерала уважно, але без ненависті. В очах у прибульця світилася цікавість. Істота різко викинула вперед праву руку, чітко клацнула якась непомітна пружина. Француз відчув короткий спалах болю — як при здаванні проби крові в госпіталі, і, так само миттєво, той біль ущух. Він не помітив, коли впав навзнак, ударившись головою об підлогу, — цього разу болю не було. Генерал зібрав усі свої сили й хотів піднятися. Не вдалося. Сил не вистачило навіть на те, щоб відірвати голову від кахлів. Усе довкола почало занурюватись у м’який туман. Французові здалося, що його голову обмотують рулоном медичної вати, але пов’язка була прозора, і він міг бачити крізь неї. Над ним схилилося обличчя загадкового хлопця. «Так це ж не той, хто кидався під колеса, — осяяло генерала, коли він вдивився примарі в очі. — Хто це?» Але думка вислизала. Посланець Європи так і не встиг її додумати.
Він побачив себе на борту старовинного корабля з круглими, немов дутими, боками. «Здається, такий корабель називається карака», — він згадував університетський курс історії Середньовіччя.
«Точно, карака», — почув він у собі голос. Але це був чужий голос.
Генерал озирнувся. Корабель був у відкритому морі, але на горизонті виднівся край берега. Сильний південний вітер мало не рвав вітрило, на якому два золотих грифони тримали червоний хрест.
«Це генуезький корабель», — оцінив про себе генерал.
«А чому ви вирішили, що вітер — південний?» — запитав незнайомий голос.
«За положенням Сонця», — ухильно відповів генерал.
Може, почулося? Він оглянув палубу в пошуках співрозмовника й помітив деякі дивні речі. Здавалося, що корабель пливе, але при цьому він стояв на місці. Вітрило завмерло й не ворушилося. Хвилі застигли. Білі водяні баранці були схожі на кришталеві прикраси. Поруч із генералом люди в шкіряних камзолах дивилися в бік берега. У їхніх руках були арбалети. Люди не рухалися, вони стояли як пам’ятники, як воскові фігури в музеї мадам Тюссо. А ще він побачив спостерігача, що сидів у бочці на найвищій щоглі: він показував пальцем у далечінь і його рот був відкритий у крику, але самого крику не було чутно. Вітер розвівав кучеряву бороду юнака, однак завитки волосся на його обличчі застигли так само, як і бурхливі хвилі на поверхні моря. Навколо панувала тиша. Слова звучали лише в уяві генерала. А, між тим, він міг вільно ходити палубою. Схоже на те, що генерал потрапив у стоп-кадр тривимірного історичного фільму про генуезців. Він чував, що в людей бувають передсмертні галюцинації, і вирішив, що саме їх і бачить зараз.