Кахляна підлога була дуже тверда.
Розділ 22. Пригоди італійців у Московії
Повернення в реальність — це завжди головний біль. Як і примусове занурення в сон. Перехід, як не крути, не буває комфортним.
— Чудовий прилад, — сказав я, стягуючи з голови щось схоже на шапочку, напхану дротами.
— Обережно! — попередила Іскра. — Не зламай. Мені за неї звітувати.
Прилад був зроблений з жорсткого, але, разом з тим, еластичного матеріалу. На голові він відразу ж набував майже ідеально круглої форми.
Така ж «шапочка» була на голові в генерала. Її складно одягти, особливо якщо «клієнт» лежить без тями, вражений дротиком зі снодійним. Вистреливши в генерала з бочки, Коля відразу ж кинувся до нього, щоб натягти йому на голову снейроартрограф. Коля не знав, скільки часу діятиме снодійне, тому все треба було робити швидко. Одягти прилад. Відчинити двері. Ну і ввести в транс мене. Не в такий глибокий, як генерала, а щоб я вийшов зі свого сну раніше, ніж він.
Для занурення в підсвідомість француза вибрали мене. По-перше, я вже був піддослідним кроликом у професора Лелеки. По-друге, я найбільш підготовлений до розмови з освіченою людиною, маю широкий кругозір. Недарма ж я все-таки найкращий у своїй справі. Снейроартрограф, або «оглядач снів», виявився чудовим інструментом для проникнення туди. Треба тільки контролювати, щоб контакти на внутрішньому боці жорсткої шапочки торкалися шкіри голови. Поки я блукав у чужих снах, цим займалася Іскра.
— Ну, що ти дізнався? Що вони шукають?
— Ти не повіриш, Іскро.
Я це сказав трохи грайливо, ніби відчував, що здобуте знання робить мене головним у нашій групі. Та одразу ж мені самому від цієї вульгарної інтонації стало бридко. Після того всього, що Іскра бачила за роки буремного життя в Дикому Полі, здивувати її чимось було неможливо.
— Вибач мене, Іскро, — сказав я про всяк випадок, — зірвало.
— Нічого, проїхали, — зауважила вона. — Розповідай.
І я розповів. Про найбільшу європейську загадку тисячоліття. Про скарб тамплієрів, який двісті років блукав Європою і ще шістсот лежить тут, у цьому місті, зовсім недалеко від нас. І про те, що Верховний Правитель пообіцяв віддати його генералові, щоб той повернув його на місце. Вивіз із країни боліт. Золото й реліквії збиралися переправити через Стіну — і далі, через Україну, в Стару Європу.
Дівчина остовпіла. Такого повороту вона не очікувала. Та що там казати! У мене теж тремтіли пальці, а по спині бігала зграя голодних мурах.
— Ця знахідка крутіша за ту ракету, — присвиснув Сірий.
— Лишилося тільки знайти її, — усміхнулася Іскра. — Гаразд, хлопці, ходімо. Про решту поговоримо в нашій норі.
До свого підвалу ми рухалися двома групами. В одній був я та Сірий. В іншій — Іскра. Дітей розділили по двоє: дівчат узяла Іскра, хлопчаків — ми. Йти пішки, навіть із пристойною швидкістю треба було не менше двох годин. Панянки мали шанс дістатися швидше: їх міг підхопити якийсь добросердий водій вантажівки, що розвозив у цей час воду в бочках. Чоловіків московські шофери побоювалися підбирати. Нічні мандрівці можуть, чого доброго, позбавити барбухайки — це в кращому разі. А в гіршому — і життя. Звідки знати цим ловцям удачі на лисій гумі, що наші три тендітні ніжні створіння — значно небезпечніші за мужиків. Але передсвітанкова Москва — не найкращий час і місце комусь щось доводити.
Я йшов попереду. За мною — Сірий із хлопцями. Пустельні вулиці атакували мене тишею. Вона затягувала, як вакуум. А слідом за мною вивертала навиворіт усе це хворе місто. Байдужі старі фасади з трубами буржуйок — це ж тіла вимерлих тварин, на яких ростуть грибки-паразити. Обривки дротів на помпезних вежах — це ліани, що висмоктали з них усі соки. Купи сміття на широких проспектах Прєсні — це барикади боротьби між хаосом та самообманом. Я дивився на смердючий потік річки, багато разів знищеної людьми, що обсіли її береги, і думав, що в струмку, в тунелі під Києвом, більше життя, ніж у цій в’язкій сірій масі посеред міста зруйнованої мрії. «Так, — із жахом і гіркотою згадав я. — Це була моя мрія. Дістатися цього міста. З’єднатися з ним». Мільйони розкиданих по розбитій країні соціальних тварин мріють потрапити сюди. Пробитися крізь кордони опричників. Назватися частиною населення Москви. Я згадував сірі обличчя людей, які добралися, як і я, до Москви — і загнали себе в підземелля та підвали. Вони запевняють себе, що вирвали в хижака з пащі шматок особистого щастя. Вони переміщаються по цьому пекельному місцю, вважаючи, що вирвалися з жаху. На їхніх виснажених лицях — криві гримаси, які вони називають посмішками. Дурні. Насправді, це місто-вампір убиває їх, повільно висмоктуючи останні живі емоції. Воно вбиває все, до чого торкається, до чого встигає дотягнутися…