І мені захотілося втекти. Світ за очі. Але тікати було нікуди. У мене, як і в Сірого, тепер не було вітчизни. Не було нічого, у що можна впертися ногами. І я був ще нещасніший за останнього безталанного напівмертвого московита. Бо в мене не залишилося навіть ілюзій.
— Що ти дізнався, Яне? Давай ще раз, — строго попросила Іскра. Стратегічної картоплі зараз не було. Говорили на порожній шлунок.
— Загалом, так. Шістсот років тому сюди привезли скарби тамплієрів…
— Скарби?! — збуджено ахнув Ванько. — А хто вони такі, ці тамплієри?
— Заткнись, Ванько, — ляснула його по потилиці Оля. — Не перебивай. Потім дізнаєшся.
— Тамплієри володіли всім світом, Іване, — спробував пояснити я. — А потім у світу змінилися господарі. Але свої скарби вони встигли розіпхати по затишних місцях. І, схоже, одне з них — тут. Коштовності привезли сюди для якихось цілей, але, замість того, щоб використати, сховали. Ніби залишили про запас, на чорний день.
— Вони так багато собі залишили на чорний день, наче світлих днів у їхньому житті взагалі не передбачалося, — похмуро кинула Іскра.
— Так, напевно, — погодився я. — Верховний Правитель — а це саме та людина, яку ми шукаємо — пообіцяв віддати золото генералові. Безкоштовно і без жодних умов. Точніше, єдина умова — це вивезти їх самотужки в Стару Європу. Але генерал тут уже місяць, із невеликими перервами, а скарбу йому так і не віддали. І він робить висновок, що Верховний не знає, де саме вони сховані. Тобто він упевнений, що багатства — поруч. Але ось заповітна точка… Де це місце, нікому невідомо. Ось така в нас була розмова. Якщо це можна назвати розмовою.
— Так, Яне. Ти був там. Ти все бачив. Давай тоді думай, що ми можемо в цій ситуації зробити.
— Що ти маєш на увазі, Іскро?
— Що нам робити, — вона зробила наголос на слові «нам». — Думати, як підібратися до Верховного. Або шукати скарб.
— Одне іншому не завадить, — вставив своє слово фермер. — Він шукатиме, ми шукатимемо. Дивись — і натрапимо один на одного.
— Шукати — це добре. Але де? — запитала його Іскра. Прозвучало майже риторично.
— Без ідей, — дав задню фермер.
Ми деякий час сперечалися. Варіантів було так багато, що стало ясно: ми в глухому куті. Шукати щось заховане шістсот років тому в чужому ворожому місті було непосильним завданням. Легше було влаштувати політ на Місяць. Так нам здавалося, поки ми сперечалися. Діти в суперечку не втручалися. Ванько лише кілька разів поспіль пробував заявити, що голодний і що треба б поснідати. Але від нього відмахувалися, як від настирливої мухи, що заважала займатися серйозною справою.
— А Верховний Правитель — це той дядько в підвалі? — раптом запитала Іра.
— Що?! — стрепенулися дорослі, хором підвищивши голос.
— Я просто хотіла запитати. Верховний Правитель — це той чоловік у сірій формі, якого показували на екрані? У підвалі Козія?
У кімнаті повисла пауза. Стало чути, як нервово дзижчить комар. А може, це літав у повітрі здогад, намагаючись прокусити товсту шкіру.
— Екран, підвал, сіра форма… — бурмотіла Іскра. — Щось у цьому є, га? Я відчуваю… Так, це він. Без сумніву.
— Він тоді чогось хотів від нас, — нагадав Коля.
— Не від нас, а від нього, — Ванько ткнув пальцем у мій бік.
— Еврика! — вигукнула Іскра. — От уже справді… устами немовлят…
— Та які вони немовлята? — розсміявся фермер. — Здорові вже дядьки й тітки.
Чоловік у сірому френчі. Той, який дуже багато знав. Він знав про листи в моїй торбі.
— Пам’ятаєш, Яне, коли ти показав йому листи, він вирішив, що настав час висилати штурмову групу. Або щось на зразок ударного безпілотника. Як усе-таки ми тоді помилилися…
— Що значить «помилилися», Іскро! — обурився я. — Нас не треба було забирати звідти чи що? Треба було кинути в підвалі?
— Ні, — у голосі Іскри звучала досада. — Ніхто б вас не покинув. Я б не покинула. Ви — моя команда. Ви — моя родина. Повірте мені, якщо можете.
Вона зверталася не тільки до мене, а й до всіх, хто сидів у цьому лицарському колі з табуреткою посередині. Зараз ми всі були рівні перед нашим минулим і майбутнім.
— Пам’ятаєш, Яне, ти дістав ці стародавні листи… Софія Палеолог, її брат Мануїл… І я вирішила, що Верховного цікавить сам факт володіння цією реліквією. Той, хто нею володіє, диктує правила всім іншим. Я помилялася. І мої командири за Стіною теж помилялися. Ясно?