Мені вже була зрозуміла її проста думка. Єдино правильна. Загадки завжди вирішуються просто, складно тільки помітити правильне рішення.
— Пріоритети. Володіння манускриптом. Історична пам’ять. Двоголові орли, Третій Рим та інші вигадки недоумкуватих ченців. Для цього сірого чоловіка все це — просто нісенітниця і словесне сміття. Дві з’єднані половинки тексту визначать суть майбутнього Європи та Дикого Поля. Ага, так ми й повірили. Софія запитує… Мануїл відповідає… Яка ж це дурість. Який підлий обман! — бурмотіла Іскра, дивлячись перед собою.
— Так поясни ж, Іскро! — благав Сірий. Він, звичайно, багато чого навчився за Стіною, покинувши Дике Поле. Але Дике Поле так і не покинуло його, гальмуючи всі розумові процеси.
— Що ж ти, брате, тупиш, — сказав я тихо. Так, щоб він не почув.
— Я зрозуміла, — заявила дівчина. — Головна, точніше, єдина цінність цих листів — у тому, що в них зашифроване місце, де заховані скарби. Аби виявити його, потрібна твоя половинка тексту. Ховала скарб Софія. І вона про це написала. Їй було наплювати на Московію. Вона думала тільки про себе. І написала про скарб єдиній людині, якій довіряла, — братові Мануїлу. Саме він мав зберігати таємницю цього найбільшого в історії людства багатства. Ось чому Верховний хотів тебе забрати. Разом із листами. А, доставивши сюди з ростовського підвалу, він би знищив тебе й зайнявся пошуками скарбу. Він дуже розумний чоловік. Думаю, він би його знайшов.
— Листи хоч у тебе? — запитав мене фермер.
Голос його звучав глухо і, як мені здалося, дещо нервово. Але я не надав цьому значення.
— Звісно, зі мною. В Україні лише зняли копії. Ніхто їх забирати в мене не збирався.
— Добре, — підсумувала Іскра. — Тоді давайте розгорнемо всі наші хитрі гаджети, дістанемо ці довбані листи і спробуємо вирішити одне важливе заавдання. А за ним, дивись, й інше. Знайти золото — означає знайти людину. Так, Сірий? — весело підморгнула фермерові наша прониклива начальниця.
Сірий чомусь знітився. На його обличчі з’явилися червоні плями збентеження.
— І все-таки… Все-таки, навіщо він хоче віддати ці скарби генералові? — почув я тихе бурмотіння Іскри.
Генерал отямився незабаром після того, як ми пішли. Спочатку він насилу піднявся на коліна й у такому положенні обстежив бочку. Зробивши коло і не виявивши нікого, хто б за нею міг сховатися, він підвівся. Вмивався, не забуваючи озиратися через плече: а раптом хтось ховається в кутках старого будинку? Але привиди зникли. «Я божеволію в цьому місті, — вирішив про себе генерал. — І якщо я тут залишуся надовго, воно остаточно мене доб’є». Він знову пошкодував, що вплутався в цю глобальну авантюру з давньою таємницею. Адже вирішили ж цивілізовані країни, що політика має бути відкритою. Щойно виникають таємниці — руйнується вільний світ. Це історична неминучість. Непорушна, як закон Ньютона, істина. Але ні, нам усе мало. Знову ми наступаємо на ті ж граблі. Тепер уже все, назад дороги немає. Треба поквапити Верховного з цими клятими скарбами.
Два вкрай неприємних почуття не полишали генерала. Після повернення в реальність його охопило фізичне відчуття нудоти і слабкості. У роті було кисло, на душі — гидко. Гидко тому, що він розповів усе вві сні невидимому співрозмовнику. Він почувався так, ніби зрадив тих, кому пообіцяв зберегти в таємниці цінну інформацію. Генерал не був ідеальним взірцем порядності. Траплялося, брехав начальству та підлеглим. Ну не те, щоб брехав, а скоріше, не казав усієї правди. І що тут такого незвичайного? Коли співаєш «Марсельєзу», то розумієш, що це — не догма. Особливо якщо це стосується виконання складних завдань. Траплялося, зраджував дружині. Робив це нечасто й дуже обережно. Але щоразу його совість мовчала. Ніколи після таких випадків він не відчував каяття або ненависті до себе. Та зараз він себе просто ненавидів.
«Ти чого це? — намагався заспокоїтися. — Проклинати себе через розмови з привидами? Об’ївся грибів-галюциногенів у Верховного і тепер мучишся докорами сумління?»
Тільки ось нога чухалася так, наче його вкусила велетенська комаха. Він стягнув камуфльовані штани й обстежив стегно. Невеликий червоний горбик неприємно свербів і викликав постійне бажання роздерти його до крові. На вершечку було видно маленьку цятку запеченої крові. Точно, ґедзь.
«Стій, — озвався голос розуму. — Який ще ґедзь у цей час? Та ще й у Москві. Тут тільки щури та таргани виживають. Ґедзі не живуть в отруєних містах».
І генерал прислухався до того голосу. Якщо розмова з фантомом могла здатися галюцинацією, то нудота й, особливо, цей укол у стегно були абсолютно реальними, фізичними відчуттями.