Генерал був добрим аналітиком. Він ніколи не ігнорував незручних і неприємних фактів і намагався знайти їм логічне пояснення. І якщо він його не бачив, це не означало, що пояснення не було взагалі. Галюцинація в його голові була наслідком чогось цілком реального — якоїсь події, що відбулася в дійсності.
Він ще не міг зрозуміти, що ж сталося. Але допускав, що, сам того не бажаючи, видав невідомому співрозмовникові дуже цінну інформацію. Настільки цінну, що вона може змінити хід історії. Залежно від того, у чиєму розпорядженні опиниться. А раптом його просто перевіряв Верховний? Спершу накачав наркотиками, а потім улаштував допит під кайфом? Тому й болить голова. Тому й вивертає нутро. Якщо це так, то незабаром це з’ясується. Якщо він розкрив чужі таємниці в стані наркотичного сп’яніння, Верховний йому про це скаже в очі. Або просто віддасть наказ — і француз безслідно зникне в цьому місті. У каламутній річці його ніхто не шукатиме. А політичне начальство нагородить посмертно — й почне пошуки іншого виконавця. Вихід один: робити, що треба, і будь що буде.
Верховний нічого не сказав французові. Нічого нового не було і в його обіцянках поквапитися з рішенням про відвантаження реліквій. Правитель Москви так само пояснював зволікання подіями на новгородському фронті, барвисто описуючи прагнення простих людей об’єднатися навколо первопрестольного міста — прагнення, якому заважали підступні зовнішні сили. Уперше ці слова не дратували француза, а надихали. Господар нічого не знає про зраду — отже, гість залишиться живим. Ніхто не гепне його відрізком іржавої труби по потилиці. Ніхто не запропонує на обід салат із мухоморів. І птахи, що полюбляють стерво, не сядуть відпочити на його тіло, перелітаючи з одного берега Москви-ріки на інший. Отже, все складається якнайкраще. Удача на його боці. А все таємне стає явним лише в повчальних казках та прислів’ях.
Іскра змусила нас влаштувати справжній мозковий штурм. Вона зажадала розкласти всі грецькі тексти, які я носив із собою.
— Але вони ж безцінні, — благав я. — Папір старий, тендітний, може розсипатися й потріскатися.
— Це не папір, Яне, а пергамент. Шкіра тобто. Не треба мене водити за ніс.
Розумниця, яких світ не бачив. Таку не обдуриш.
— Ну, знаєш, — я намагався пручатися за інерцією, — шкіра теж від часу міцнішою не стає.
Ми домовилися, що документи я дістаю по одному, у хронологічному порядку. Перекладаю їх із грецької, а Оля за мною записує. Решту дітей наша затія теж надихнула, та невдовзі копітке й нудне цитування текстів їм набридло. Вони хотіли дії, а марудне копирсання в однакових паперах їм здавалося марнуванням часу. Оля ж поставилася до завдання трепетно й уважно. Вона часто уточнювала те, що чула, і повільно виводила літери на папері, роздобутому спритником Ваньком на найближчому базарі.
Ми довго длубалися в тих листах, намагаючись знайти відповідь на запитання, де ж може бути захований скарб тамплієрів. Але нічого в нас не виходило. Букви зливались у слова, слова — в речення, але жодне не давало ключа до розуміння, де ж те, що ми шукаємо.
— Послухай, Іскро, — втрачав терпіння фермер. — А може, і немає вже ніякого скарбу? Може, все вони вивезли давним-давно звідси? Пропили-прогуляли в комфортній Європі.
Іскра цілком спокійно вислуховувала нервові зауваження Сірого. Вона передбачала, що знайти схованку тамплієрів у дикому місті буде значно складніше, ніж голку в копиці сіна. Треба визначитися з тим, що шукаєш, і тоді все стане на свої місця.
— Може, уся справа в кодових словах? — припустив я. — А давайте подумаємо, які букви найчастіше використовуються в тексті.
— З буквами складно. Давайте подумаємо про фрази, — розійшовся Сірий. — Ось, наприклад, якщо я хочу зрозуміти, свояк чи чужак, я переходжу на наш приазовський жаргон. Я починаю варнякать. І якщо фраєр зі мною не мурчить, а варнякає, то я бачу, що це — братан. Ми січемо один одного з півслова.
— Ти, Сірий, одного разу доварнякаєшся, — посміхнулася Іскра. — Мурчить, не мурчить…
І тут вона примовкла.
— Стійте, хлопці! У цьому щось є. Фраза, яка найчастіше повторюється… А яка фраза в тексті найчастіше повторюється, Яне?
— Та все та ж. Сакральна, — промимрив я. — 3 Нового Завіту. «Я є Альфа і Омега, початок і кінець, перший і останній». Книга Одкровення.
Дівчина уважно подивилася на мене, а потім… полізла рукою мені за комір. Я інстинктивно відсахнувся, бо ніяк не очікував від неї такого нервового й дурного руху. Але вона одразу ж витягла руку, затиснувши в долоні мій медальйон. А коли розтулила її, там лежала «ω». Моя «омега».