Іскра уважно вислухала цей абзац.
— Хто ще?
— Усе. Тут тільки ці імена.
— Знаєш, Яне, на місці Софії я б довірилася цьому киріє Гаврасу. Мені здається, він єдиний з усієї ватаги іноземців готовий був за неї покласти життя. Ти не згоден?
Звісно, я був згоден. Але, строго кажучи, методичний підхід вимагає оцінки всіх варіантів. А їх у нас тепер було сім. Без хитрих машин, які ми притягли з-за Стіни, не обійтися.
В очікуванні час тягнеться довго. Хоча, треба визнати, наші бешкетники впоралися швидко. Незабаром ми вже розгортали по кутках комірчини небачені технічні чудеса.
— Батарейок надовго не стане, Іскро, — повідомив Коля. — На десять годин, не більше.
— Нам вистачить, — із сумнівом сказала дівчина. — Має вистачити.
Так, я не втомлювався захоплюватися здатністю дітей освоювати складну техніку, про яку вони ще недавно й не чули. Вони розгортали тоненькі, схожі на книжечки, прилади. Перетворювали пласкі екрани на чотириногі столики, що світилися ніжно-синім. Розставляли в кутках нашого вбогого житла валізки з латинським маркуванням. І все це від їхніх дотиків починало пищати, теленькати, дзвеніти і дзижчати. Над приладами розпускалися тюльпанами, розсипалися фонтанами кольорові об’ємні зображення, крізь які ми могли бачити одне одного. Я губився серед цього параду технічних можливостей. Вони — ні. Вони впевнено натискали на кнопки. І чекали розпоряджень нашого командира.
— Олю, є сигнал супутника? — запитала Іскра.
— Не бачу поки, — Оля стежила за прозорою кулею, що висіла перед нею. Куля байдуже переливалася синіми й червоними вогниками.
— Ти скоро там? — квапила дівчинку начальниця.
— А що я можу зробити? — обурювалася та. — Нема зв’язку. Нема тут покриття взагалі.
— А спробуй антену винести на вулицю, — порадив Коля.
— Та ти що! — занервувала Оля. — Щоб нас пов’язали?
І тут усіх виручив Ванько.
— Не пов’яжуть, — сказав він. — Куди повинна дивитися ваша антена?
— Угору, — розгублено пояснила Оля.
— Ану давайте її сюди, — зажадав хлопчина. — На що вона схожа, га?
Іван крутив у руках круглу опуклу антену з сірого металу. Перше, що спадало на думку, — велика тарілка, про що, власне, ми й сказали.
— Точно, — сказав Ванько задоволено. — Олько, а якщо в антені буде пару монет, це завадить роботі?
— Ні, не повинно б, — невпевнено відповіла Ольга.
— На якій відстані «побачить» антену твоя машина?
— Метрів сімдесят максимум.
— Я зроблю ось що…
Він пропонував вийти на вулицю, сісти на набережній і поставити перед собою «тарілку». Чому б і ні? Жебрак із мискою — це прекрасний образ. Голодний голодранець із тарілкою не має викликати підозр у солдатів.
— Давай, Ваню, виручай нас, — посміхнулася Іскра і скуйовдила йому волосся. Немов благословила хлопця.
— І рибку з’їсти, і гроші заробити, — пожартував шибеник на межі, за якою грубий жарт перестає бути невинним.
Через дві-три хвилини після того, як Іван вибіг із нашого підвалу з «тарілкою» під пахвою, прозора сфера над екраном перестала тріщати і блимати. А незабаром куля змінила червоний колір на зелений.
— Є контакт, — зраділа Оля. — Ура, ми бачимо супутник!
— Тоді швидше шукай дані про цих людей, — квапила Іринка. — Час не чекає. Батареї сідають.
— Олю, вводь! — гукнув я. — Константин Гаврас. П’ятнадцяте століття.
Олині пальці в наперстках зробили кілька рухів. Усередині зеленої кулі виник профіль суворого чоловіка із запалими щоками й орлиним носом. Профіль одразу ж став об’ємним і почав повільно обертатися разом із кулею. У просторі перед Олею нізвідки виник текст. Наче невидима рука писала в повітрі вогняними літерами.
— Читай, скомороше, швидше, — попросила Іскра.
— Константин Гаврас брав участь в обороні Константинополя від турків. Увійшов до числа наближених Фоми Палеолога. Восени 1465 року супроводжував його дітей до Рима. В листопаді 1472-го прибув до Московії в свиті Софії Палеолог. Прожив при ній десять років. 1482 року його видалили з Москви — на заслання в монастир, де Константин був пострижений у ченці. Помер 4 жовтня 1504-го у віці близько вісімдесяти років. До влади ніколи не прагнув.
— Збережи це, Ольго. Давай далі, скомороше.
— А обговорити? — запитав я здивовано.
— Потім, потім, — квапила Іскра. — Спочатку збережемо дані на весь цей італійський десант. Обговоримо потім.
— Ну гаразд, — погодився я і продовжив: — Антоніо Бонумбре.
Усередині чарівного екрану виникла інша голова. Риси обличчя цієї людини теж не можна було назвати симпатичними, але якщо перший знайдений нами персонаж здавався виснаженим аскезою, то цей немолодий пан справляв враження чоловіка, схильного до хворобливого потурання своїм буйним фантазіям. І це позначилося на його лиці.