— Бонумбре, — прочитав я написане в повітрі. — Легат Святого Престолу. Посланець Папи Римського…
— Далі, Яне, — зажадала Іскра.
Розумна машина швидко шукала дані про ескорт Зої Хомівни.
— Двоє греків. Траханіотів. Димитрій і Георгій, він же Юрій. І двоє італійців. Джан Батиста делла Вольпе з Віченци. Антоніо Джіларді, його племінник. Усе.
— Молодці, — похвалила начальниця. — А тепер давайте подивимося, що це за люди.
— І хутчіш, — хвилювалася Оля, — батарея з хвилини на хвилину сяде.
— Як ти швидко всьому навчилася, Олю, — не стримав я свого захвату, коли пальці дівчини знову спритно забігали незримою клавіатурою.
— Нічого особливого, — зашарілася вона, не перестаючи керувати текстами на об’ємному екрані. — Багато років тому вчені провели експеримент. Приїхали в дике неграмотне плем’я, де ніхто не вмів ні читати, ні писати, і роздали комп’ютери дорослим та дітям. Такі пласкі, невеликі. Планшетами називалися. Знаєш, який був результат?
— Ні, — щиро здивувався я.
— Дорослі зламали комп’ютери. А діти впоралися. Розібралися. Ось так і ми.
— А-а, — протягнув я задумливо. Вона, напевно, насміхалася з мого тугодумства. Але Іскра вловила в її фразі інший підтекст.
— Припини, Олю, вихвалятися. Знаєш, яка в людини головна вада? Марнославство.
— Не знаю, Іскро, — відповіла Ольга, непомітно підморгнувши мені, — ми такого слова не проходили.
Вони говорили між собою не так, як раніше. Дистанція між ними скорочувалася. Дві подружки, я б сказав, а не начальник та підлегла.
— Ну добре, добре, — стримуючи усмішку, сказала Ірина голосом учительки. — Марнославство — це тема наступного уроку. А зараз повернемося до наших італійців.
Загалом, поки не сів акумулятор, ми зайнялися архівами. Почали з Траханіотів.
Вони здавалися дуже перспективними кандидатами на володіння потрібними нам знаннями. Георгія московський двір часто використовував замість посланця. Наприклад, йому доручили вести переговори з торговим Ганзейським союзом. Повернувшись із Європи, куди його відправили з місією, Георгій Траханіот привіз із собою не кого-небудь, а двох дуже цікавих персонажів: особистого лікаря Папи Римського й одного знаменитого першодрукаря з міста Любека. Так він збирався привчити московитів до сучасного знання. До того ж, будучи православним греком, він усіляко схиляв своїх вінценосних патронів до союзу з католицьким Римом. Але згодом виявилося, що Георгія в Москві сприймали не так серйозно, як йому самому, напевно, хотілося. Медичні знання італійського лікаря не знадобилися, а його самого змусили сісти за переклад правильного й потрібного твору — про шкоду іудаїзму. Лікар не сперечався, пам’ятаючи досвід свого товариша з Любека. Першодрукар, якого привіз грек, намагався довести московитам, що треба читати не тільки релігійні догмати, а й світську літературу. Московити вислухали просвітителя — й утопили в річці. Медик же не хотів у річку й погодився перекладати очевидні дурниці. Опала торкнулася й Георгія. Слід того, хто привіз до Москви надто розумних європейців, губиться в заплутаній та похмурій московській історії.
— Цей нам не підходить, — засміялася Іскра. — Моя вінценосна тезка ніколи б не дозволила так учинити з потрібною їй людиною.
Димитрій Траханіот, попри те, що був довіреною особою брата Софії, нічим особливим на державних теренах не відзначився. Він написав трактат про «третій Рим», плутано пояснюючи читачам, що керівна роль Москви була визначена задовго до її заснування. Цей твір, замовлений згори, не мав успіху. А авторові хотілося більшого визнання. Він шукав популярних тем. Таких було небагато — через обмежений попит на літературу в дикій країні. Але ось він знайшов те, що шукав. Наступна його праця написана у формі епістолярного диспуту. Предметом дискусії було питання неймовірної державної ваги. Воно мало воістину ключове значення для московської самоідентифікації: скільки разів під час богослужіння треба співати «алілуя» — двічі чи тричі? Мабуть, точка зору його роботодавців на цю проблему постійно змінювалася, бо відповіді своєму читачеві Димитрій так і не дав. Можна і двічі, і тричі. Як вам буде зручно. Питається тоді, навіщо писати книги? Але Димитрій не вгамовувався. Здавалося б, письменник намацав яскраву тему, що хвилювала читача. Назва цієї теми — кінець світу. За робочу гіпотезу автор узяв версію про те, що дата цієї планетарної події має бути кратна числу сім. І в своїй книзі Димитрій переконливо довів, що літа семитисячного відбудеться кінець світу. Ця дата в тогочасному календарі припадала на 1492-й рік. Отже, після того, як небо не впало на землю, інтерес до мислителя повністю зник. Добре ще, що Димитрія, за доброю московською традицією, розчаровані читачі не втопили в річці слідом за любекським першодрукарем. Але, втративши довіру своїх царствених покровителів, Димитрій, напевно, відчув й інші втрати, серйозніші за втрату прихильності читачів. Зокрема, матеріальні. Така людина навряд чи могла стати хранителем великої царської таємниці.