— Не так уже він і помилявся, — сміялася Іскра з перипетій долі літератора. — У 1492-му справді настав, у певному сенсі, кінець світу. Христофор Колумб відкрив Америку — і Старий Світ назавжди змінився.
— Ти занадто багато знаєш, Іскро, — сказав я їй. — Занадто багато з точки зору середньовічного московита. Я думаю, що про Америку ще довго в цих лісах не чули. Ні Димитрій, ні, тим більше, його читачі.
— Згодна, — усміхнулася амазонка. — І це ще більше зміцнює мене в думці, що обидва греки — це не ті персонажі, які зберігали б таємницю Софії. Божевільному письменникові з манією величі я б не довірила навіть носити за собою протитанкову рушницю. Правда, Яне?
Вона завзято підморгнула мені, не перестаючи усміхатися. Не знаю, чи вона хотіла підняти мені настрій цим нагадуванням про нашу першу зустріч біля Стіни, чи вкладала якийсь підтекст у свою фразу, — але в кожному разі той сенс залишився мені незрозумілим. І я просто кивнув. Мовляв, розумій це, Іскро, як хочеш. Адже я не мав жодного бажання виносити на загальне обговорення подробиці нашого знайомства.
— Я б звернув твою увагу на третього грека з цього списку. Константина Гавраса. Адже він був із Фомою Палеологом до кінця. Візантієць довірив йому вивезти з Константинополя найцінніше, що мав. Дітей. Я б, наприклад, такій людині довірив би і скарб лицарів.
— От тому ти не цар, не князь і не Верховний Правитель.
Мені важко з нею говорити. Щойно я починаю, як лісовий павучок, чіпляючись за тонюсінькі травинки, пов’язувати нас майже прозорою павутинкою спільної мети, як вона одразу ж різким рухом розриває ту ниточку. Зводить нанівець усі мої зусилля бути з нею, бути частиною її світу. Можливо, я помиляюся. Напевно. Але вона ж могла про це сказати інакше. Не робити мені так боляче. Не скидати мене з вершини гори моєї впевненості в собі. На яку я й так, з огляду на свій життєвий досвід та професійне призначення, не так часто підіймався.
— Читай, Яне, уважно. Не тупи. Не час бути тупим, розумієш. І не ображайся на мене.
Усе вона чудово розуміє. Усі мої внутрішні зв’язки, якими бігають постійні та змінні струми моїх думок, їй відомі. Добре хоч, що вона не прикидається делікатною.
Утім, я прочитав те, що змогла знайти Ольга у всесвітній павутині.
— Його відправили в монастир. До влади ніколи не прагнув, — це я повторив те, що нам видав наш комп’ютер.
Іскра кивала мені в такт, як маятник. Начебто це могло спрямувати мене на правильний шлях зі стежки хибних роздумів.
— Тепер ти розумієш, так? — майже ствердно сказала вона.
Константин Гаврас був занадто незручною людиною для такої місії. Владна пані встигла побувати його підопічною, поки була молодою й нетямущою. Але коли в її руках опинилося кермо влади над диким народом, вона перестала потребувати Гавраса. І запроторила його до монастиря. Там він, до речі, змінив ім’я: з Константина перетворився на Кассіана. Мабуть, є й інше пояснення. Гаврас сам попросився в монастир, не витримавши брехні та дикунства, що панували при дворі московського князя. І його милостиво відпустили. Володаря таємних знань про те, де заховано головне надбання Софії, велика московська княгиня ні за що б не відпустила. Ось так просто. Що могла зробити гречанка, якби старий Константин володів таким знанням? Хіба незрозуміло? Вона б його затримала при дворі. Або зробила б так, щоб Гаврас зник безслідно. Але чернець залишився живий-здоровий. Думаю, що Гаврас був найбільш чесним і прямодушним з усієї свити Зої Хомівни. Але саме тому він для нас не цікавий.
Ми зосередилися на інших персонажах. Антоніо Бонумбре, посланець Папи, який називав себе кардиналом. Прочитавши про нього докладніше, Іскра сказала, що він — перспективний кандидат. Я в цьому засумнівався, дізнавшись цікаву деталь: цей Бонумбре відмовлявся входити в православну церкву, оскільки вважав це для себе чимось на зразок святотатства.
— Ну й дурень! — сказав Сірий. — У чужій країні таке виробляти. Той, хто думає, що московити дурні, сам дурень. Говорили ж їм. У чужий монастир…