Я був із ним згоден. Бонумбре занадто честолюбний, якщо взяти до уваги, що титул кардинала він привласнив собі сам. І не дуже розумний, раз здійснював такі демарші проти православ’я, попри намір своєї підопічної очолити країну православних.
Наш вибір звужувався з кожним прізвищем. Далі в списку Софії йшли Джан Батиста делла Вольпе з Віченци та його племінник Антоніо Джіларді. Джан Батиста, якого в країні північних боліт називали Іваном Фрязіним, був хитрим, спритним і надзвичайно щасливим шукачем пригод. Цілковита протилежність тупуватому самозванцю-кардиналу з Риму. На відміну від Бонумбре, делла Вольпе з легкістю входив у будь-які храми й міняв свою конфесійну приналежність залежно від обставин. При дворі московського князя він став православним. А до цього, блукаючи татарськими степами, прийняв іслам. Щоправда, у країні боліт подейкували, що стати послідовником Магомета його змусили обставини: Джана Батисту взяли в полон васали татарського хана, тож він і вирішив перейти в іслам — щоб уникнути поневірянь та злигоднів. Адже, як відомо, доля бранців мусульман була значно кращою, ніж доля рабів-християн. Однак щойно делла Вольпе визволився з полону, він одразу ж став християнином східного обряду, поширеного в Московії, болотистій країні, яка прийняла блудного італійця. Він знемагав від нудьги. Поки не з’явився на горизонті проект весілля Софії Палеолог з Іваном Третім.
Говорили, втім, що своїм звільненням делла Вольпе зобов’язаний рідному племінникові, Антоніо Джіларді. Те, що Джан Батиста був викуплений із полону — як бик на аукціоні — знали в Римі, у Генуї, і, звісно, в Москві. Князь Іван III любив говорити, що на цю добру справу пішло його особисте золото. Але, за іншими джерелами, саме для того, щоб забрати свого дядька додому, і вирушив у дикий татарський край його племінник Антоніо на прізвище Джіларді.
Ось ці люди й супроводжували Софію в дерев’яне місто на болотах…
— Це все не те, не те! — нервувала Іскра.
Я подивився на неї й побачив те, чого не помічав раніше. Відчай. Її очі почервоніли від безсоння. На щоках з’явилися плями. Вона не могла знайти правильне рішення. А час спливав, його лишалося все менше. Але якщо ця жінка здасться, нам кінець. Вона була центром нашого всесвіту, який тепер уміщався в сирому підвалі біля річки. І якщо її охопить зневіра, ми ніколи не виберемося звідси. «Зроби що-небудь», — зажадав мій одвічний внутрішній співрозмовник, моє друге «его», і я його послухався.
Її рука опинилася в моїй. Тонка жилка на зап’ясті злякано тремтіла під шкірою.
— Люба, — сказав я, — у тебе все вийде.
Я обійняв її й поцілував у скроню. Непомітно, наче випадково. Є такі моменти, коли навіть найсильніша жінка буває слабкою. І дуже важливо, щоб у цей момент поруч опинився чоловік. Нехай не найсильніший, не найсміливіший. Досить, щоб він просто був. Готовий прийняти на себе удар. І відвести удар від неї. Вона поклала голову мені на груди. Лише на секунду, на півсекунди. Але й цього короткого контакту їй було досить, щоб набратися енергії, під’єднати свій «стартер» до моєї «батарейки» — і запустити його.
— Ні, ні, все нормально, — відігнала вона якусь настирливу думку і прибрала свою руку з моєї. — Обмарило чи що?
Вона наморщила лоба і труснула головою.
— Давайте, давайте, треба думати. Мізкуй, Яне. Якщо ти хочеш мені помогти, розберися з цими проклятими італійцями.
Я почав перечитувати все, що витягла Оля зі своєї чарівної кулі. Мені стало зрозуміло, що Софія Палеолог не дуже довіряла цьому Джанові Батисті делла Вольпе. Він занадто залежав від московитів. Легко змінював релігію. І в полон до татар потрапив за дивних обставин. За ще дивніших — опинився на волі. Не сумніваюся, що Софія його використовувала. Але в цьому симбіозі двох хижаків була звичайна біологія виживання — і жодної довіри. Ні, тільки не цей пройдоха… Ще один італієць. Антоніо Джіларді, він же — Антон Фрязін, як його називали дикі московити. Досить сміливий і, без сумніву, талановитий. Архітектор і авантюрист. Дуже амбітний спритник. Чи міг бути в нього таємний роман з майбутньою княгинею? Цілком. Він яскравий молодий чоловік і, певно, дуже темпераментний. Ну, з поправкою на шість століть, звичайно. А Софія, попри потворну зовнішність, мала одну, але дуже привабливу для таких чоловіків якість — неабиякий інтелект. Ця жінка вирізнялася неабияким розумом. І була здатна підкорити серце будь-якого представника протилежної статі, якби склалися сприятливі обставини. Чи могла доручити Софія цьому авантюристові таємницю золота тамплієрів? Відповідь: ні. Чому? Та тому, що єдиною людиною на світі, кому Антоніо зберігав вірність, був його дядько. Той самий Джан Батиста делла Вольпе, про якого я вже згадував. Адже заради нього Антоніо ризикував життям, коли рятував із татарського полону. А оскільки Зоя Хомівна не довіряла делла Вольпе взагалі, то як би вона довірила найбільшу таємницю його племінникові? Навіть якщо він і був її коханцем.