«Цікаво, це на мене так ефект причетності діє?» — я спіймав себе на тому, що думаю про давно померлих людей, як про добре знайомих. Тонкощі стосунків між італійськими та грецькими небіжчиками починали набувати реальних обрисів. І це допомагало шукати вихід. Минуле ніколи не стане сучасним, але від нього залежить майбутнє. І небесний візок із навантаженою на нього долею котиться в бік майбутнього без зупинок.
Цей Антоніо… А чому ж Софія вважала його хорошим співрозмовником? Та тому, що він знався на точних науках. Вона ж сама про це написала в манускрипті. Звісно, він мав знати точні науки. Геометрію, як мінімум. І чимало — про властивості матеріалів. Він же архітектор. Побудував дикунам їхній Кремль.
Їхнє капище, якому вони поклонялися сотні років. Вони занадто багато часу були разом, Антоніо і Зоя. Ба більше, в тому тераріумі однодумців, яким було посольство Софії Палеолог, він був найприємнішою людиною. Достатньо тільки глянути на його… Стійте! Я згадав про особливі знання. Авжеж, Антоніо був архітектором. Він збудував Кремль. Отже, він знав, що́ в його підвалах і підземеллях. Він мав знати, куди поділа скарби Софія. Бо якщо він зводив Кремль, то він же спорудив і сховище.
І я сказав про це вголос, чим підняв настрій Іскрі. Але Ольга вирішила розбити всі ілюзії.
— Антоніо не будував Кремль! — крикнула вона з-за кулі. Фосфорне полум’я підсвічувало її обличчя. Вона нагадувала чаклунку зі страшної казки, що готувала приворотне зілля в казані на зеленому вогні. Або на провісницю долі — разом зі своїм оракулом.
— Як не він? — вигукнула Іскра.
— Не те щоб зовсім не він, — уточнила Ольга. — Точніше, не зовсім він. Антоніо збудував дві башти. Решту — інший архітектор.
— Італійський? — запитав я майже механічно.
— Зараз глянемо, — зосередилася Ольга. — Заряду мало лишилося.
— Хутчіш, дівчинко, хутчіш! — благала Іскра. Незрозуміло тільки, кого більше — Олю чи її машину.
— Він італієць, точно, — підтвердила дівчинка.
Барвиста куля знову засвітилася зеленим. Усередині почав вимальовуватися силует. Щось знайоме було в тому силуеті.
— Ану-ану, — наблизився я до дівчати, — давай його ім’я.
— Ало-ізіо Лам-берті да Монті-ньяна, — по складах прочитала Оля. — Ну й імена в них — язик зламаєш, поки прочитаєш.
— Їх тому й називали на московський лад, щоб легше вимовляти. Антон Фрязін, Алоїз Новий, — пояснив я. — Або Алевіз.
Я не міг не відзначити, що стародавні московити були дивовижно нездатні до іноземних мов.
— Так оцей Ламберті і є Алоїз Новий, — сказала Ольга. — Дивися в текст.
Барвиста куля була щедра на корисну інформацію. Вона повідомила, що Алоїзіо Ламберті да Монтіньяна, він же Алоїз Новий, побудував більшість споруд на території московського Кремля. Але про долю самого архітектора достеменно відомо вкрай мало. Майже нічого.
— Ну добре, — наполегливо допитувалася Іскра. — А коли будував цей Алоїз?
«Алоїзіо Ламберті да Монтіньяна, робота в Московїі», — вписала Оля у свою чарівну кулю. Машина подумала й відповіла, що будував він протягом двох десятків років у кінці XV століття.
— Ага! — сказала Іскра. — Отже, цей Алоїз був сучасником Софії. І жив із нею в одному місті. Та ще й земляк. Вони ж не могли не знали одне одного?
Ми дружно, як змовившись, заперечно похитали головами.
— Він знав її, Іскро, безсумнівно, — впевнено заявив я. — Італійців у Москві тоді було не більше десятка, і всі мали стосунок до посольства Софії.
— Стривай, Яне, — замислилася Іскра. — Не пам’ятаю, щоб цей Алоїз згадувався в листі, який ти читав.
І тоді згадав я. Профіль усередині кулі набув чітких обрисів. Зосереджений розумний погляд. Безсумнівно, вольовий. Чоловік XV століття був готовий і до авантюр, і до труднощів. Тяжка праця його не лякала. А несподіванки довгої подорожі тільки підігрівали інтерес до нових земель. Чоловік, якому можна довіряти цілком. Відразу було зрозуміло, що він не зупиниться на півдорозі, доведе будь-яку справу до досконалості. І… я одного разу його бачив.
— Дайте мені трохи більше інформації про цього хлопця, — попросив я.
Оля з явним задоволенням почала щось друкувати на розумному приладі. Я милувався її швидкими пальцями. Вміння набирати тексти на комп’ютері для мене надовго залишиться недоступним. Вік людини — це страшний запобіжник. Він заважає засвоювати нові знання. Вчитися треба замолоду, коли жодні запобіжники не обмежують твою свідомість.