— Готово, Яне, — повідомила Оля.
— Читай.
— Ось, — дівчисько примружило очі, щоб краще розгледіти вогняні літери в кулі. — Слухай. «Алоїзіо Ламберті прибув до Москви в кінці XV століття. До цього встиг попрацювати в Криму, в кримськотатарських ханів Ґіреїв. Керував будівництвом палацу в ханській столиці Бахчисараї, а також кількох військових об'єктів у кримських володіннях генуезців. Є розрізнені відомості про його життя. На рубежі XV та XVI століть прибув до Москви. Заклав кілька мурованих будівель у Московії…»
— Чекай, чекай, — зупинив я її. — Що там сказано про генуезців?
— «…кілька військових об'єктів у кримських володіннях генуезців», — повторила Оля.
Авжеж, саме генуезькі кораблі й привезли його на береги Чорного моря! Я згадав те, що бачив очима французького генерала-миротворця крізь шість довгих століть. Два крилатих леви над дерев’яною палубою караки. Чоловік напружено вивчає креслення в окремій каюті. Це були креслення тих споруд, які він мав побудувати в диких місцях. Він віз із собою цивілізацію. Закодовану в знаннях, стиснуту до розмірів ідеї. Йому належало поділитися тим, що він знав і вмів. Здогад змусив мене посміхнутися.
— Це він, хлопці-дівчата. Алоїзіо! — вигукнув я. — Точно. Я бачив його.
— Де ти міг його бачити? — схвилювалася Іскра.
— На кораблі. Він там був. Мій «оглядач снів» його помітив. Коли генерал шукав у трюмі скарби. Я цьому не надав значення. Але зараз розумію, що Алоїзіо має до цього стосунок. Тобто мав. Він не випадково був на борту корабля із секретним вантажем. Він і сам був частиною того секретного вантажу. Учасником таємної місії.
— Не факт, — скептично зауважив Сірий. — Цей хлопець не в Москву їхав. А до хана… Як там його звали? Ґіре…
— Можливо, і скарби не відразу в Москву потрапили. А давайте подивимося, що цей Алоїз зумів побудувати в країні боліт. Є в нас список його споруд?
— Зараз буде, — пообіцяла Оля.
Через хвилину список із декількох пунктів повис у наелектризованому повітрі, прямо в мене перед носом.
— Та-ак, — Іскра розтягувала голосні. — Що в нас тут? Широкий рів навколо Кремля, облицьований білим мармуром… Про облицювання нам не треба. Далі. Собор Іоанна Предтечі, кілька соборів у слободі, Вознесенський монастир, де похована дружина Івана Третього, княгиня Софія Палеолог… Що?!!
Звісно, ми всі стрепенулися, почувши ці слова.
— Що ти сказала, Іскро? — занервував я. — Вона була похована де?
— Вознесенський собор, — стримано відповіла дівчина, читаючи текст. — Написано, що там знаходиться її саркофаг. Вознесенський монастир побудував італійський архітектор. Алевіз або Алоїз, на прізвисько Новий.
— Друзі, ви розумієте, що ми — зовсім поруч?! — скрикнув я.
— Тихіше, тихіше, — засичала на мене Оля. — А раптом нас почують. І викличуть солдатів.
— Не викличуть. Не встигнуть.
— Це ви давайте встигайте! — підганяла Оля. — Думайте швидше. У мене батарея сідає.
— Гаразд, гаразд, не бурчи, — заспокоїв я її. — Краще скажи, де цей монастир був зведений?
— Як де? — здивувалася Оля. — У цьому… як його… Кремлі.
— Кремлі! Іскро, ти це чула? — зрадів я. — Архітектор. Генуезький корабель. Собор на території Кремля. У мене немає сумнівів. А у вас?
Усі витріщилися на мене. Одна справа — здогадатися, хто вивіз скарби в Дике Поле. І зовсім інша — знайти ці величезні скрині. Ще й раніше за Верховного Правителя. А це, як ви розумієте, найтяжча частина нашого завдання.
— Як ти їх збираєшся шукати? У величезному монастирі? — похмуро сказала Іскра, подивившись на мене з-під лоба.
— Як? — розмірковував я вголос. — А дуже просто. Як ви гадаєте, куди б їх помістили — з тим, що їх не чіпатимуть кілька століть поспіль? Правильно, в усипальницю цариці. Так чинили древні, вважаючи, що дух охороняє таємні багатства від жадібних очей і довгих рук. Отже, нам треба знайти її склеп, і тоді…
— Не вийде, Яне, — спокійно заявила Іскра, нахилившись до Олі. Дівча квапливо нашіптувало їй щось, тицяючи пальцем прямо в середину кулі. Там миготіли букви, цифри та схожі на павутину креслення — судячи з нерівних ліній, намальовані від руки — тобто намальовані до того, як вони потрапили в електронний мозок.
— Чому не вийде?
— Та тому, що в крипті Вознесенського монастиря п’ятдесят сім поховань. Ти можеш собі це уявити? П’ятдесят сім саркофагів, Яне! Кам’яних. Тонни каменю. Як ти їх пересуватимеш?