Схема крипти з’явилася на опуклому екрані. П’ятдесят сім чотирикутників різної конфігурації та розмірів. Розміщені в хаотичному порядку, вони утворювали кілька груп саркофагів. Було ясно, що крипта — це величезне приміщення, і якщо саме з крипти таємний хід вів до скарбниці, то шукати його там можна роками. І це за умови, що в нас буде туди доступ.
— Це єдина схема крипти? — запитала наша спільниця.
— Схоже, що так. Більше я не знайшла.
На кожному чотирикутнику була цифра. Той, хто складав схему, пронумерував їх від одного до п’ятдесяти семи.
— Жіноча усипальниця, — задумливо сказала Іскра, не відводячи погляду від екрану. — Сотні років вони спочивають там. Дружини, доньки, матері владик. Було в них усе, про що тільки можна мріяти в той час. Влада й багатство. Якщо наш скоморох має рацію, то там захований головний скарб планети. А ось любові в них було мало. І всіх скарбів світу буде мало, щоб купити за них любов…
— Це чиї вірші? — запитав я дівчину.
— Не знаю, — сказала Іскра відчужено. — Напевно, мої.
І поки я обмізковував її слова, Оля з досади ляснула себе по нозі.
— Батарея зараз накриється!
— На приймачі чи на комп’ютері? — Іскра знову стала жорсткою.
— На приймачі. Комп’ютера ще вистачить. На певний час, — відповіла дівчинка.
— Гаразд, — скомандувала Іскра. — Зберігай поки що інформацію на диску. І забирайте Ванька з вулиці.
У нашому підвалі відразу стало шумно. Повернувся Іван. Антена, якій довелося на кілька годин стати мискою, весело побрязкувала. На дні лежали місцеві алюмінієві монети з двоголовим орлом, схожим на мутанта в зоні радіоактивного зараження. Хлопець тримав перед собою здобич у витягнутих руках.
— Ось, дивіться! — сказав він. — Зі мною з голоду не помрете.
— Два в одному, — посміхнулася Іскра. — Приємне з корисним.
— І сигнал був стійким, — додала Оля.
— А тепер дайте мені щось пожерти за це, — заявив Іван вимогливим баском.
Ми не їли кілька годин, поки витягали з електронної кулі необхідні нам знання. Інтелектуальна праця добряче виснажила нас. Щойно скромна вечеря була з’їдена, очі в усіх одразу ж почали злипатися. Голови обважніли. До рук мов хто прив’язав сталеві гирі. Ми були на межі витривалості. Іскра це зрозуміла першою і змусила всіх лягти. «Ранок вечора мудріший», — незвично м’яко побажала вона нам. «Щось новеньке», — подумав я і провалився в сон.
З якогось моменту я помітив, що запам’ятовую всі свої сни. Але найдивніше, що я міг витягати їх зі своєї підсвідомості. І, за бажання, відмотувати назад або вперед. Гортати сни, як сторінки книжки. Можливо, я це вмів дуже давно, та зрозумів це лише після сеансів у кабінеті професора Лелеки, в дослідному центрі. І ось зараз, поринувши у глибокі води сну, я спробував узяти під контроль його в’язку течію.
Спершу я опинився на лісовій галявині — перед огрядною жінкою з пістолетом. Володарка моїх думок, мертва московська княгиня Зоя Хомівна змушувала мене трепетати. Це мені вже снилося колись. І я почав відмотувати свій сон назад. Усе змінювалося, кадр за кадром. Ось вона чекає мене на бруствері. Ось я біжу старими окопами, задом наперед. А потім сідаю в бронетранспортер, і він заднім ходом везе мене в місто — повз велетенські протитанкові «їжаки». Ось я лежу в ліжку на заїжджому дворі… Господар підсуває мені телефон.
Я кручу диск, набираю добре знайомі цифри. Мені їх треба обов’язково згадати. Але диск крутиться проти годинникової стрілки. Три… п’ять… Що ще? Чотири… Ні, треба не так. Стрічка відмоталася назад, після чого я відпустив її — і диск закрутився за годинниковою стрілкою. Вісім, потім дев’ять, дев’ятнадцять, потім п’ятдесят сім, чотири і п’ятдесят три… Саме так.
Ці цифри мені були необхідні. Я шукав їх шість століть.
І коли ми прокинулися в старому московському підвалі, я був спокійним. Знання не прийшло раптово. Воно відкрилося так, наче давно було записане десь, у генетичній пам’яті скомороха з Дикого Поля. У мене його наче запхнули — як запхнули книги та рукописи в мою торбу. Але при цьому, випадково чи навмисне, забули розповісти, навіщо це мені треба і коли саме знадобиться. А може, навіть і не мені. А ось їй — Іскрі. Отже, та зустріч під Стіною не була випадковою. І все — цілком можливо — давно вже закарбоване на скрижалях часу. І зважене на вагах вищої справедливості. А ми лише перегортаємо сторінки такої собі «повісті минулих літ». Уперед і назад. І знову вперед. Як я — свій сон.
— Друзі, в мене є ідея, — сказав я, прокинувшись.
Сонце ще не зійшло. Вулиця за стінами нашого підвалу була понурою й чорною — як та річка, закута в шорсткий граніт набережної.