— З такими друзями й ворогів не треба, — пробурчав Сірий, не вилазячи зі спального мішка. Я його розумів. Буржуйка здохла серед ночі, кімнату заповнив сирий холод разом із їдким запахом, який зазвичай з’являється там, де довго живе багато людей. А лежачи в мішку, можна було бодай зачепитися за залишки теплого ранкового сну.
— Яне, ще п’ять хвилин, добре? — ніжачись, попросила Іскра. — Хоча б три хвилинки.
Але мене ще з ночі лихоманило бажання перевірити свою здогадку, і я не хотів чекати навіть півхвилинки.
— Добре, Іскро, — погодився я. — Ти можеш спати, скільки захочеш. Але тоді мені потрібна Оля. І її машина.
Оля вистромила ніс із-під ковдри. Його кінчик, як морський маяк, сигналив про готовність негайно включитися в роботу. Та й наша амазонка розуміла, що заряд акумулятора ось-ось закінчиться.
— Давай, дитинко, до праці, — розпорядилася Іскра, але сама не поспішала вибиратися із затишного спальника.
Всезнаюча машина знехотя замиготіла вогниками. Над нею, мов квітка, почав розпускатися кулястий екран.
— У нас хвилин десять, не більше, — попередила Оля. — Потім акумуляторові гаки, і комп’ютер можна буде викидати.
— Устигну за десять хвилин, — твердо запевнив я дівчинку.
Вона витягла з електронної пам’яті те, що я просив. Переді мною повис план крипти Вознесенського монастиря. Всі кам’яні саркофаги були помічені номерами від одного до п’ятдесяти семи. Внизу, під планом, загорялися розшифровки значень номерів: спершу цифра, потім прізвище. Імена були всуціль жіночі. Навпроти деяких двозначних номерів були пробіли.
— Напевно, цифри без прізвищ — це невстановлені поховання, — припустив я і попросив свою асистентку глянути, хто позначений під восьмим номером.
— Ти все знаєш, — хмикнула помічниця. — Номер вісім — це Софія Палеолог.
Це було ще одним підтвердженням. Тепер усе стане на свої місця. Щойно я накреслю план.
— Ти можеш, — звернувся я до дівчини, — залишити тільки кілька саркофагів усередині периметра?
— Звісно, — відповіла та. — Це просто. Які?
— Номер вісім. Номер дев’ять. Потім дев’ятнадцять. П’ятдесят сім. Чотири. І п’ятдесят три.
На екрані, всередині позначеного лінією контуру підземелля, лишилися горіти шість чотирикутників. Вони мерехтіли, збуджуючи нашу цікавість. Лінива ранкова публіка виповзла врешті зі своїх спальників. Спритніші першими стали біля екрану. Очікування розгадки таємниці, здавалося, розігріло навіть повітря довкола.
— Зараз дізнаємося, — потер я руки.
Оля завмерла, дивлячись на мене так, як дивиться мисливський пес на господаря. Вираз її обличчя можна було б назвати «Зроблю все, тільки скомандуй». Мене це тільки потішило.
— Уперед, — підморгнув я їй. — З’єднай їх однією лінією.
— У якому порядку? — перепитала Оля.
— В якому? Та так, як вони написані. Веди лінію від вісімки до дев’ятки. Від дев’ятки — до дев’ятнадцяти. Від дев’ятнадцяти — до п’ятдесяти семи. Потім до четвірки. І від неї — на номер п’ятдесят три.
Лінія бігла поверхнею, обмеженою контуром. Саркофаги були розставлені, здавалося, дещо хаотично, і люмінесцентна смуга, що тяглася за маркером, кілька разів перетинала саму себе.
— Не може бути! — вигукнула Іскра, вдивляючись в екран.
— Може, — спокійно зауважив я.
Прямі лінії, які поєднали чотирикутники, перетиналися ліворуч, утворюючи майже правильний шестикутник у центральній частині крипти. Я був упевнений, що саме там слід шукати вхід до скарбниці тамплієрів. Іскра із захватом дивилася на екран. А потім перевела погляд на мене.
— Звідки ти знаєш усе це?
— Наснилося, — хмикнув я, анітрохи не збрехавши.
— Ану повтори ці цифри! — подав голос фермер із-під ковдри.
Я хотів було їх вимовити знову, але щось мене зупинило.
— З якою метою цікавитеся, шановний? — запитав я його з підозрою. Сам не знаю, чому.
— А з такою, — нервово зауважив Сірий. — Ти кажеш, що собор цей спорудив італієць. Так потім у цій крипті княгинь ховали років двісті після нього. Хіба він міг знати, під якими номерами?
Запитання Сірого збило мене з пантелику. Але замість моєї відповіді колишній фермер почув пояснення моєї начальниці. Логічне, як керівництво до дії.
— Отже, саркофаги розставляли за якимось планом. Його, можливо, і склав Алоїз на двісті років уперед. І взагалі — оскільки в нас немає кращого плану, будемо керуватися цим. А ще в нас є креслення.
Раптом машина зашипіла. Куля моргнула, замерехтіла — і зникла. Як полум’я над куцим недогарком свічки. Акумулятор був повністю спустошений. Тепер комп’ютер перетворився на німий шматок високотехнологічного металу.