— Немає в нас креслення, здається, — зітхнув Іван.
Але тут мене за рукав потягнула Ірочка.
— Зневіра — це великий гріх, — зауважила вона.
Класична мудрість у її виконанні прозвучала оптимістично. Хоч і дивно.
— Ти знаєш, де це знаходиться?
— Я запам’ятала координати. Дайте аркуш паперу.
Ще хвилина — і ми мали намальований від руки план входу в сховище. Хоча малюнок був і недосконалим — з точки зору художньої майстерності, — але він міг послужити якісним путівником. Іра не марнувала часу і змальовувала все, що бачила на екрані. У нас були обриси крипти, вписаної в монастир. А також креслення кремлівських стін. Усе це вивела старанна рука підлітка на зворотному боці шматка квітчастої шпалери, віддертої від стіни. Ми були близькі до мети. Мої видіння мене не обманювали, а це означало, що я ще не втратив навичок скомороха. Усе в наших руках. Тобто — на цьому клаптику жахливих шпалер. Ми дотягнемося до скарбів. А потім і до самого Правителя. І принесемо довгоочікуваний мир диким народам Дикого Поля.
— Це все знаходиться в Кремлі, так? — спитала Іскра, задумливо провівши пальцем по лініях накресленої Ірою карти.
У Кремлі була розміщена колонія прокажених. З певного часу правителі Московії вважали фортецю з червоної цегли небезпечним і нещасливим місцем, де життя правителя може бути перерване несподівано. Іноді — розстрільною командою, іноді — зашморгом. Тому правителі перестали селитися в Кремлі. А щоб місце не пустувало, за Кремлівську стіну загнали тих, на кому так чи інакше вже лежала печать приреченості. Адже проказа — це повільна безжальна смерть. Вона пожирає людину повільно, наче спостерігаючи за її стражданнями.
Ми рідко користувалися нашими кишеньковими навігаторами. Берегли їх від чужих очей. Намагалися берегти й батареї. Звичайно ж, усе, що намалювала Ірина, ми ретельно занесли в наші електронні путівники. На відміну від великого обчислювального пристрою, вони потребували не так багато енергії. Однак їх краще було не виймати на очах московитів. Здивовані «заморськими» приладами, вони могли щось запідозрити і здати нас солдатам. А це не входило в наші плани.
Плани, якщо коротко, були такі. Дізнатися, як можна зайти на територію Кремля. Знайти Вознесенський монастир. І на місці з’ясувати, чи є шанс потрапити в скарбницю. На розвідку вирушила Іринка.
— Ну, що ти, дівчисько, зможеш там зрозуміти? — почав був дорікати Іван. Він сам хотів у центр Москви, а ця жахлива Ірка забрала в нього можливість розважити себе пригодою.
— Може, Ванько, все вона може, — сказала Іскра. — Заспокойся.
Дівча мало твердий намір пробратися в Кремль, але я, чесно кажучи, не був упевнений, що їй це вдасться.
— Ми знаємо, що там? — міркував я. — Ми не знаємо, що там. Ми можемо посилати Іринку в невідомість? Ні, не можемо. І навіть те, що вона сама намалювала цей план, не дає гарантії, що вона повернеться звідти живою й здоровою.
— Твоя пропозиція, скомороше? — обірвала мою полум’яну промову Іскра.
— Відправ мене разом з нею.
— Великий, чудний, незграбний… — зміряла мене начальниця зграї оцінюючим поглядом. — Це все про тебе, скомороше. Чому ти вирішив, що дві людини буде краще, ніж одна?
— Завжди слід прораховувати альтернативні варіанти. Твоя ж наука.
— Хм, — сказала Іскра. Мабуть, це означало заохочення: мовляв, молодець, скомороше, недарма я тебе вчила всім тонкощам війни в тилу ворога.
— Я так розумію, це означає згоду? — наважився я припустити.
— Давай, брате, — ляснув мене по плечу Сірий. — Іди і знайди їх.
Раніше, в давнину, в Кремлі сиділи правителі величезної країни. Спочатку князі, потім царі. Вони, як й інші самодержці, любили веселу гру під назвою «Убий свого попередника». Останнього царя вбили разом з усією родиною. Щоб уже не було більше царів. Та щойно головним у цій країні став царевбивця, він одразу ж почав поводитись як одноосібний деспот. А коли й він розпрощався з життям, його сховали в спеціальний мавзолей, схожий на вавилонський зикурат. Ті, кому дісталася влада після нього, з’являлися перед здивованим народом лише на свята, піднімаючись на цей зикурат, де для них був обладнаний спеціальний майданчик. Цей мавзолей збудували перед фортечною стіною. А відразу за тією стіною височіла кам’яниця Вознесенського монастиря. Так нам підказувала карта, намальована Іриною. Саме це ми й розраховували побачити, підійшовши до Кремля, збудованого італійськими архітекторами ще ген коли.
Реальна картина зовсім не відповідала нашому «ідеальному» плану.
До темно-червоного громаддя Кремля ми вийшли рано-вранці. Туди можна було дістатися звивистою набережною річки. Часу це забирало небагато. Якщо не зважати на мости, де ховалися безпритульні та грабіжники всіх мастей. Але найстрашнішими на нашому шляху були грубі укріплення з бетонних плит і лантухів, наповнених будівельним сміттям. Вони, злобно визвіряючись дулами автоматів та кулеметів, дивилися своїми бійницями на річку, якою в місто могли запливти тихохідні човни ворогів Верховного Правителя. Одурілі від нудьги солдати всередині цих укріплень були іноді гіршими за грабіжників. Ті хоч обчистять тебе до нитки й голим по світу пустять, а ці — приб’ють і кинуть у воду, прив’язавши до ніг важкого лантуха. Щоб із гарантією. Отож ми вибудовували маршрут так, щоб обійти ці жахливі блокпости, а тому він виявився значно довшим.