Ми сподівалися, що в центрі буде небагато народу. Але місто здивувало нас натовпом торговців: базарний день. Вулиці — ці кам’яні коридори, що ведуть до Кремля — були схожі на ріки, і людський потік повільно ніс нас уперед повз переповнені вози торгашів. На них лежав усілякий крам, який господарі намагалися продати.
— Сорочки, сорочки, квітчасті спідні сорочки! — гукав хтось ліворуч.
— Свіжий збитень із гарним градусом! — лунало праворуч.
— Помідо-о-ори, огірки-и-и! — кричав торговець попереду.
— Свинина, конина, собачатина! — наздоганяло нас ззаду. Старезна московська імперія на очах перетворювалась на республіку Купи-Продай. Іра збуджено крутила головою навсібіч.
— Навіть у Ростові такого немає. Га, Яне?
Я змушений був погодитися.
— Ану не лізь! Геть звідси!
Це огрядна тітка-продавщиця, цариця свого окремо взятого воза з чесно нажитим скарбом, відганяла від себе якогось голодранця. Дрібного шкодливого хижака. Готового вдовольнитися лише тим, що з воза впало, — але здатного потягнути на очах у народу і щось серйозніше, ніж яблуко чи картоплина.
«Га-га-га», — ґелґотали гуси в дерев’яних клітках. Пекар перевертав млинці на величезній пательні. Запах кінського гною змішувався з ароматом петрушки та кропу. Не амброзія, звісно, але від цього букета чомусь поліпшувався настрій. Хотілося хильнути кухоль збитню й, зірвавши шапку з голови, кинути нею об землю. А потім піти в танок навприсядки. Гей, народе, у кого там є гармошка під рукою? Московський ярмарок, про існування якого ми й не знали, був значно веселіший, ніж базарний день у Ростові.
Але де веселощі, там і туга.
— Ох, Іринко, — задумливо сказав я, погладивши дівчинку по густому каштановому волоссю. Вона з подивом зиркнула на мене. Ніби й не зрозуміла. Та я й сам навряд чи зрозумів би, навіщо це сказав, чому з моєї душі вирвалася ота одвічна дикунська туга. Ота, що живе в кожному, хто народився посеред Дикого Поля. Ота, що підказує людям дурні думки і штовхає на страшні вчинки.
Людська ріка винесла нас на велику площу, скраю якої височів храм, схожий на солодкий льодяник. Неподалік стояв дерев’яний поміст, а на ньому стовп. Я вирішив було, що зараз тут почнеться вистава моїх побратимів-скоморохів. Але, роздивившись краще, зрозумів, що ліпше не підходити. До стовпа був прив’язаний чоловік у закривавленій сорочці, розірваній ударами батога. Знаряддя тортур лежало поруч, біля ніг нещасного. Над головою страдника висіла дерев’яна табличка, але я був надто далеко, щоб прочитати напис. Поряд стояв бадьорий глашатай.
— Хто хоче помститися ворогам, хай підніметься й ударить! — кричав він. — Один удар. Безплатно.
Дерев’яними сходами зійшов товстенький чоловік у квітчастому жупані й барвистих штанях, схожий на торговця зерном. Він, посміхаючись, немов передчуваючи насолоду, схопив батіг.
— Тільки один удар, шановний, — нагадав глашатай.
Натовп схвально заулюлюкав. Батіг зі свистом розітнув повітря. Різкий помах, тріск. На сорочці приреченого виступив ще один кривавий слід.
— Проходь, — глашатай відібрав у торговця батіг. — Наступний.
— А що тут відбувається? — запитав я в найближчого сусіда, типового немолодого московита з кислим обличчям.
— Шпигуна хлопці зловили, — прицмокуючи від задоволення, повідомив той. — З Новгорода. Ось зараз узнає, як за нами стежити.
На сходах вишикувалася ціла черга. Батіг раз по раз бив людину в білій сорочці. У два такти: замах, удар. «Новгород наш!» — скандував натовп, підтримуючи ритм, здавалося, нескінченного покарання. «Новгород наш!» — і червоний від крові скорпіонів хвіст батога злітає над збудженим людом. «Істинно наш!» — і він б’є засудженого.
Іринка, схоже, на весь цей жах геть не зважала. Вона крутила на всі боки головою, намагаючись побачити щось важливіше.