Дивний, одначе, народ, ці московити. Незважаючи на сусідство з «проками», під стінами Кремля часто влаштовували базари і страти. Громадське життя вирувало поруч із повільною смертю. Це було так по-московськи. По-ідіотськи. Перетинати лінію розмежування біля Спаських воріт дозволялося тільки дітям прокажених. Це робилося для того, щоб малеча могла офіційно жебракувати й годувати своїх батьків, які гнили там живцем.
Тоді ми з Іриною нічого цього не знали. Але все ж прийняли правильне рішення. Мене б на вході в гетто спочатку зупинили, а потім запідозрили в шпигунстві.
— Куди йдеш, дівчинко? — запитали бородані з автоматами.
Іринка боязко тицьнула пальцем у бік воріт.
— Туди.
— Смачненьке несеш? — допитувалися бородані.
— Ну, так собі, — ухильно кивнула вона.
Я спостерігав за нею з натовпу. Так, щоб лишатися непримітним, але будь-якої миті підбігти, схопити дівчину під лікті й затягнути назад у юрму. Проте це не знадобилося.
Ірина сміливо рушила вперед, щойно охоронці зі зброєю розступилися. Добре, що вони її не обшукували. Карта-схема, намальована на шматку шпалери, могла викликати в бороданів підозру. Але обійшлося — і я не побачив умовного сигналу.
Ірина ввійшла на територію фортеці. На перший погляд, гетто нічим не відрізнялося від решти Москви. Ті ж величезні будівлі, з вікон яких стирчать залізні труби. Ті ж обдерті до дірок бані старовинних церков. Ті ж багаття з варивом у казанах, якого вистачило б нагодувати цілу ораву безпритульних. Ті ж бочки з полум’ям усередині.
Тільки народ тут був геть інший. Зігнуті в три погибелі страшні каліки. Одні стрибали на милицях, тягнучи з’їдені хворобою ноги. Інші сиділи на землі й, жваво сперечаючись, махали руками з кривими обрубками замість пальців. Треті, умостившись на низьких чотириколісних візках, відштовхувалися від землі двома дерев’яними колодками й таким чином пересувалися.
Ірина не знала, що робити. Вона пам’ятала, що, за планом, Вознесенський монастир мав бути праворуч від вежі. «Головне, йти швидко й упевнено, — сказала вона собі. — Наче я тут не вперше». Але не встигла вона ступити й десяти кроків, як її покликали.
— Щось смачненьке принесла? — почула вона за спиною те ж запитання, що й на вході.
Голос був інший. Молодий і дзвінкий. Дівчинка повернулася й побачила високого юнака. Років двадцять, не більше. Але їй усі, старші за неї саму, здавалися дуже дорослими. Майже такими, як я.
— Несеш щось своїм? — запитав юнак. Він стояв на двох ногах, пальців на руках теж не бракувало.
— Гей, чого мовчиш? — посміхнувся він. Його зуби явно не були білосніжними, але вони були: посмішка нагадувала щільний частокіл, а не дірявий напівзгнилий паркан. Загалом, цей хлопець не виглядав прокаженим.
— Ти теж звідти? — обережно кивнула Іра в бік стіни.
— Ні, я місцевий. Не схожий?
— Та не дуже, — погодилася дівчинка.
— Для мене все тільки починається, — пояснив юнак. — Через місяць доведеться різати ногу, а поки що ходжу на своїх. Хочеш покажу?
Він нахилився було, щоб розв’язати високий черевик, але Ірина замахала обома руками.
— Ні, не хочу! — скрикнула вона.
— Гаразд, — не наполягав молодий «прок».
Вони ще якусь мить мовчки дивилися одне на одного. Потім хлопець знову заговорив.
— А що ти тут робиш?
— Шукаю Вознесенський собор, — зізналася Іринка.
— Чекай, чекай. Так ти нічого не принесла?
— Н-ні, — здригнувся Іринчин голос. — Мені треба…
Вона думала, що ж сказати цьому настирливому «проку», та так, щоб він відчепився. Вознесенський собор, самотність, мета візиту… Ірина несподівано для себе вигадала пояснення.
— Помолитися хочу. За тітку Галю. Вона просила.
— Розумію, — розслабився хлопець. — Тут у нас бувають такі. Приходять, моляться. А потім самі потрапляють сюди. Назавжди. Але ти це близько до серця не бери — усе ж може статись не так, як у мене. Раптом у тебе все буде добре.