— Люба, не підкачай, — мало не плачучи, бурмотів бідний селянин, і я подумки просив того ж самого.
Будинки затуляли нас від розбійницьких очей. Але від вух — навряд чи. «Чому вони не чули нашого двигуна?» — майнула дурна думка. І одразу ж на це запитання знайшлася відповідь.
— Хвалити Бога, автобус на холостих! — сказав мені фермер. — Якби не їхній двигун, вони б почули, як працює наш. Почули б, я тобі кажу, це як два пальці об асфальт!
Власника барбухайки трусило від страху. Його зуби клацали, а розв’язані вуха на шапці дрібно тремтіли.
— Хочеш, я спробую вилікувати тебе від страху? — запитав я його прямо.
Ну, професіонал клятий! Ну, жадібний до клієнтів скоморох! Це я про себе. Знайшов момент, називається. Цей фермер усе одно від тебе нікуди не дінеться. Він і так буде твоїм клієнтом, тільки трохи згодом. У більш слушний час подорожі.
— Себе вилікуй, — грубо, але неголосно огризнувся фермер. — Заткнися, а то пішки підеш!
Іти пішки під носом у грабіжників мені не хотілося, тому я заткнувся. Та ще більше я не хотів, щоб водій механічного тарантаса запанікував. Паніка — це заразна хвороба: якщо вона вже опанувала одним, то незабаром охопить і всіх інших у групі.
Я спостерігав за ним. Ні, все-таки я помиляюся — вірусу паніки цей селянин не підхопив. Він цілком управляється з кермом і педалями. Його трясе від страху, але це контрольований страх. Усе гаразд. Усе має бути гаразд.
— Слухай, ти, скомороше. Там стара траса. Перевалимо, зупинимося і трішечки подумаємо, що робить далі, куди їхати.
— А що тут думати, друже? Нам треба в Ростов.
— Ти ба! Де Ростов, а де ми? До Ростова твого ще пиляти й пиляти. А ці… — він кивнув туди, де за пагорбами зникло спустошене село, — ці щомиті нас можуть наздогнати. Навіть за старою дорогою.
Федеральна траса, як її називали за цивілізованої давнини, була лінією швидше уявною. І — він має рацію, цей фермер. Хто сказав, що стара ростовська дорога — це лінія безпеки? Просто я сам так вирішив: до траси нам загрожує небезпека, за трасою — ми в безпеці. «Чик-трак, я в будиночку», — була така дитяча примовка у давні часи. Та людині все одно більше подобається обманювати себе, ніж інших. Перевірено на власному досвіді… Гаразд, доберемося до старої дороги, а там подивимось.
Хоч ми були й на колесах, однак до старої «федералки» дістались анітрохи не швидше, ніж я дійшов до нової дороги пішки.
— Ледве тягне, — зітхав фермер, коли його чортопхайка, перевалюючись із одного клаптика асфальту на інший, штурмувала забуту транспортну артерію.
Артерія давно була без крові. Висохла. Потріскалася. Порвалася. Іржавий дорожній знак, на якому вже неможливо прочитати, скільки ж звідси кілометрів до Ростова, був пробитий снарядами в декількох місцях, і крізь порожні очниці пробоїн на нас уже дивилася степова ніч. Дорога з нізвідки в нікуди була лише орієнтиром. Лінією розмежування, за якою ми залишимося цілими й неушкодженими. І ми до неї допленталися.
Нам пощастило двічі. Тепер треба було знайти нічліг — у темряві їздити степом небезпечно. А поруч із залишками асфальтового покриття стояли, борт до борту, гусеничний тягач без гусениць і вантажівка із зеленою будкою замість кузова. Неподалік від них я помітив майже цілий бронетранспортер із вісьмома гармошками спущених коліс. Кабіна вантажівки була понівечена так, ніби її зім’яв кулаком велетень. Але будка, на щастя, вціліла. Й обидві стулки дверей були відчинені.
Фермер, крім старої рушниці, мав ще й чудовий ліхтарик. Дуже цінна штука, до речі. Натискаєш — і він загоряється. Поки тиснеш, світить. Геніальний винахід майстрів минулого. Але користуватися електричним світлом в умовах небезпеки я б не зважився. І фермер теж. Я виламав шматок асфальту й кинув його всередину зеленої будки. Прислухався. Може, почую всередині якийсь рух. Але — ні, там тиша. Така суха й щільна, як у занедбаних будинках. Чи є страх? — Чужий страх скоморохи відчувають добре. Вони вловлюють його, як приймач — радіохвилі. Але зсередини нічого не було чути. Адреналіновий ефір чужого страху мовчав. Начебто тут безпечно. Можна й на нічліг.
— Полізли, — сказав я.
— Так, а що робити потім? — м’явся фермер. — Куди рулити?
— Давай там поговоримо, — втомлено відповів я попутникові. — Полізли.
— Стривай, — одказав фермер.
Він метнувся до своєї каракатиці й за п’ять секунд уже знову був поруч. З його лівої руки звисала тонка ковдра, а в правій він тримав потертий спальний мішок. Уночі, посеред степу, це ціле багатство, скажу я вам.