Слова прокаженого не дуже втішали. Але в них стало менше цікавості — чого, власне, й хотіла Іринка. От би ще знайти місце, вказане на карті.
— То який, ти кажеш, собор шукаєш? — перепитав хворий юнак.
— Вознесенський.
Молодик замислився.
— Тут багато соборів. Який з них Вознесенський, не знаю. А де він має бути?
— Отам, — махнула дівчинка рукою.
— Там? — хлопець не зміг приховати подив. — Там не може бути ніякого собору.
Він пішов уздовж стіни. Ірина покірно рушила слідом. Цей юнак був єдиною людиною, із якою в неї вийшло поговорити. Своїм ще дитячим розумом Іринка не могла осягнути, настільки небезпечне це збіговисько покалічених хворобою відлюдьків, але, як тонкий інструмент, вона відчувала, що довкола дуже багато зла і болю. Настільки багато, що заразитися ними можна було ще швидше, ніж підхопити проказу. Тим більше, ніхто не знав, звідки з’являється ця хвороба і за які такі гріхи починає їсти людей.
Проходячи повз брезентові намети під високими ялинами, вона пропустила поводиря вперед. Обережно ступаючи за ним, думала про шляхи до відступу. Їх не було. Кремль мав один-єдиний вхід, він же — вихід. Якщо вона чимось образить прокаженого або розсердить його, все населення гетто стане за свого, а не за чужу самотню дівчинку, яку варто було зненавидіти вже лише за те, що вона здорова.
Вона здорова. Здорова… Тут, серед людей із покрученими руками й обрубками ніг, бути здоровим означало носити на собі тавро. Проминаючи цих нещасних, Іринка відчувала на собі їхні погляди. О, ці погляди, повні заздрощів! А за заздрістю зазвичай приходить ненависть. А ненависть, породжена неміччю, може тільки руйнувати. Ірина через свій вік не могла ще зрозуміти причину ненависті, що наливала очі людей, але відчувала її. І цього було досить, щоб стримувати себе в емоціях і рухах. Загалом, вона намагалася йти за хлопцем якомога швидше й непомітніше.
Іти довелося недовго. За ялинами відкрився майданчик із щільно утрамбованою землею. Скраю, прямо під стіною, Іра помітила акуратно складені дрова. Поруч горіло багаття. Поруч метушилися кілька людей. Вони підкидали дрова у вогонь, час від часу перевертаючи їх у полум’ї довгими залізними баграми. Запах від нього видався Ірині дуже дивним. Неприємним. Лісові багаття так не пахнуть. Після марш-кидка через підмосковні нетрі вона добре пам’ятала аромат, який розноситься від багаття в лісі, особливо біля річки. А тут пахло пожарищем і бідою. І калічні люди робили це видовище ще більш гнітючим.
Але ось із багаття щось відкотилося. Воно диміло й пахло смертю. Один із нещасних хутко підхопив предмет гачкуватою кочергою й укинув назад у вогонь. Але дівчинка встигла розгледіти. То була людська нога. Нижня частина, до коліна приблизно. Іринка скрикнула. Люди обернулися й запитально глянули на юнака. Той підняв руку: мовляв, не варто хвилюватися. Люди біля багаття відразу втратили до незнайомки будь-який інтерес і продовжили ворушити вогонь.
— Ось і цвинтар, — сказав хлопець.
— Цвинтар?
— Так, дівчинко. Той, хто потрапляє сюди, більше ніколи не виходить за межі кремлівських стін. До смерті. Але що трапляється з людиною після смерті?
— Її ховають? — несміливо припустила дівчинка.
Юнак криво посміхнувся.
— Прокажених не ховають, — він так зиркнув очима, що Іринка аж здригнулася.
— А що з ними роблять?
— «Проків» спалюють. Дотла. До попелу. А потім змішують його із землею. Про всяк випадок. Щоб зараза не розповзлася. Так вирішили ті, отам, — і юнак кивнув у бік зубчастого гребеня стіни.
— А хіба ця хвороба… проказа… заразна? — несміливо запитала Іра.
— Хтозна, — сумно відповів прокажений. — Але так вирішили багато років тому. Не ми вирішили, не нам сперечатися. До того ж, якби мертвих прокажених ховали, як інших, то тут давно б уже місця не було для живих.
— Ясно, — поспішила погодитися Іринка. Хоча їй нічого не було ясно.
Для початку треба було розібратися, куди подівся Вознесенський монастир. Місце для спалювання померлих, або «цвинтар», як його назвав юнак, був приблизно там, де мали б стояти білокам’яні стіни усипальниці Софії Палеолог та інших царствених дам Дикого Поля.
Дивний молодик, який зголосився бути її поводирем, здавалося, читав думки.
— Почекай! — вигукнув він. — Я зараз приведу старшого, він знає.
І відбіг кудись, де за обідраними наметами виднілося щось сіре, грізне, як дуло велетенської гармати. Цей юнак був дивний, ходити з ним було тривожно. А без нього взагалі стало страшно.