Втім, довго тремтіти не довелося. Молодий «прок» незабаром повернувся. Він ішов не сам — поруч, в інвалідному візку з великими колесами, їхав зморщений дідусь. Його зім’яте сіре обличчя нагадувало кинуту в кутку ганчірку. Очі старого просто загубилися в зморшках.
— Здрастуй, — сказав він скрипучим голосом, і дівчинка помітила, що в його роті, як не викорчуваний пень на ріллі, стирчить один-єдиний зуб. Ніг він не мав: судячи з порожніх холош, проказа з’їла обидві. З того, як він поводився, було зрозуміло, що цей старий тут — велике цабе. Він був якщо не головним серед прокажених, то принаймні одним із головних.
— Це начальник цвинтаря, — видихнув хлопець. — Він тут усім керує.
Старий цикнув на молодого прокаженого. Слово «керує» йому, видно, не сподобалося.
— Ти шукаєш храм? — запитав він Іринку, схопивши за руку.
Вона спробувала висмикнути долоню з коротких, але дуже цупких пальців старого «прока», однак той не відпускав.
— Боїшся? — посміхнувся він, знову показавши свого єдиного зуба. — Правильно, бійся. Але пам’ятай, що проказа так не передається. Ти, крихітко, не захворієш.
— Точно? — з побоюванням запитала Іра. Їй не сподобалося це мерзенне «крихітко».
— Точно. Зуб даю, — і старий дрібно захихотів. Його сміх був схожий на клекіт лісового птаха.
— Я шукаю монастир, дідусю. Вознесенський.
— Ага, — старий глянув на неї хитро, навіть лукаво. — Монастир? Вознесенський?
— Так, його, — Ірина трохи осміліла й почала пояснювати: — Хочу помолитися за тітку Галю. Кажуть, якщо тут помолишся, то все відразу й налагодиться.
— Можливо-можливо, — сміявся дід, показуючи самотнє ікло. — Та тільки ти запізнилася, крихітко.
— Як це запізнилася? — підняла брови Іринка.
— Та так. Років на двісті, — усміхнувся старий і затрусився в беззвучному реготі.
Іра остовпіла від жаху та безсилля. Не може бути! Щось тут не так…
— Не розумію вас, дідусю. Мені сказали…
— Хто тобі сказав, га? Хоча неважливо, рідна моя. Вознесенський монастир розібрали по цеглинці в одна тисяча сімсот двадцять дев’ятому. Якщо мені не зраджує моя стареча пам’ять.
— Точно розібрали?
— Точно.
Це був крах усієї нашої справи. Моя помічниця чудово це розуміла. Усе, заради чого ми страждали й боролися, все, що ми хотіли знайти, відразу розвіялось, як туман. Як дим над багаттям. Був монастир — і немає його білих стін. Дівчинці раптом здалося, що ніхто її звідси не випустить. І що тепер її місце тут, серед прокажених. Сльози підступили до горла — піднімалися хвилею знизу й обпалювали зсередини. Їй стало дуже шкода і тітку Галю, і Софію-Іскру, і мене, що лишився за зубчастою стіною. Але найбільше їй було шкода себе саму — дівчинку, яка ненадовго вибралася з-за однієї стіни й уже потрапила за іншу. Цей калічний дідуган відтепер — назавжди. І цей хлопчина, що починає гнити, — назавжди.
— Ти плачеш? — майже співчутливо мовив дід. — Це добре, рідна моя. Це дуже добре.
— Скажіть, а ви все знаєте? — запитала раптом Ірина, осмілівши.
— Та все. Практично, — хвалькувато відповів їй старий «прок».
Він був марнославним, попри свій вік. І це трохи розбавляло його чіпкий розум бовтанкою глупства. Навіть недоумкуватості. Мудрості властиве вміння сміятися над собою. Марнославство ж, як мутне дзеркало, приховує недоліки. А надто серйозне ставлення до самого себе широко відчиняє двері, за якими починається пряма дорога до дурості. Загалом, дід купився на лестощі.
— Ну, якщо ви все знаєте, то скажіть, а куди поділися саркофаги?
Старий на мить замислився.
— Саркофаги, дівчинко, нікуди не поділися. Їх перетягнули в собор. В один із цих, — і старий показав рукою на високі дзвіниці за густими деревами. — Якщо хочеш на них подивитися, я тебе відведу туди.
— А тут… на цьому вашому… — Ірина не хотіла називати пустир, на якому вони стояли, «цвинтарем». Запитай її чому, і вона не відповіла б. Але старий здогадався. Не таким уже й дурним був цей беззубий каліка.
— На цвинтарі? Не було тут ніякого цвинтаря. Відразу ж після того, як знесли монастир, на його місці збудували палац. Величезний. Красивий. Один із московських правителів його собі якось облюбував. І влаштував у ньому кабінет.
Так, місця для палацу тут було більше, ніж досить. Проблема лише в тому, що не було самого палацу. Як не було й монастиря. Що ж це за місце, де все будують, а воно потім загадково зникає? Про це дівчинка подумала, але вголос промовила одне лише слово: «Дивно».
— А що тут дивного? — продовжував старий. — Новий господар хоче знищити пам’ять про старого. Щоб і каменя на камені… Абсолютно нормальний історичний процес.