Хвиля гірких сліз відкотилася кудись униз. Але її місце одразу ж зайняв блювотний рефлекс.
— Так де ж палац? — відволікаючись від спазмів, запитала «прока» Іринка.
— Де-де, крихітко… — лестило, лестило старому, що його нікчемні знання про Кремль хоч комусь знадобилися. — А ось де. Був тут один вождь. Ремонтував цей палац, ремонтував. А потім узяв та й розвалив. Це сталося якраз тоді, коли війна з украми почалася. Так злі язики говорили, — що він наказав його знести, бо цей палац обрисами нагадував тризуб. Так воно й було, рідна моя. Якщо злетіти, як птах, над тим палацом, то можна було побачити, що схожий він на величезний тризуб. А всі знають, що тризуб — це герб наших ворогів укрів… Та чи знаєш це ти?
Він вигукнув ці слова, помітивши, як блукає її погляд.
— Звісно, знаю, — відповіла Іринка неуважно. І дід продовжив свою сагу.
— Отож, одні казали, що зніс він його, бо не хотів, щоб укропський герб стояв у самому серці Москви. Інші шепотілися, що вождь шукав щось цінне на місці великого палацу. А я думаю, що й ті, й інші помилялися. Цей вождь прийшов після того вождя, який влаштував собі в палаці-тризубі кабінет. А кожен наступний владика хотів знищити пам’ять про попереднього. Так було, так є. І так буде. Ось і зніс він тризуб — разом із кабінетом, із речами і з пам’яттю про свого колишнього начальника.
— А що могли шукати, дідусю? — запитала його дівчинка, ніби знічев’я.
— Шукати? В якому сенсі «шукати»?
— Ну, ви говорите, щось шукали на місці тризубого палацу… Скарби…
— А-а-а, забудь. Тут весь час щось шукали. Скарби, кажеш? А, так, скарби. Кажуть, тут були заховані великі багатства.
Тільки нічого цей правитель не знайшов. Якщо й були тут якісь скарби, то їх знайшли до нього. Ось так, крихітко… Та ти не слухаєш мене.
І раптом від цих слів у Іринки все минулося — і відчай, і жалощі, і навіть спазми.
— Ти хочеш…?
Хлопець простягнув їй руку. Вона взяла її, але відразу ж відпустила.
— Хочеш подивитися на саркофаги?
— На саркофаги? Ні, — сказала Іра якомога твердіше.
У цьому тепер не було сенсу. Вона потайки зім’яла своє креслення.
— Ти залишишся тут до ранку, крихітко, — розпорядився старий. — А завтра Паша виведе тебе за ворота. Зрозумів мене? У намети відведи її, знайди, де поспати і що поїсти.
— Зрозумів, — кивнув юнак.
«Он як, — відзначила про себе дівчинка, — його Пашею звуть. Ім’я нібито гарне».
Паша насупився. Це розпорядження йому явно не подобалося.
Він вів її назад, до наметів.
Трохи нахилившись до її вуха, але тримаючи свої губи на відстані, щоб не торкатися її шкіри, — він, вочевидь, пам’ятав, як вона висмикнула долоню з його руки, — юнак прошепотів:
— Ти не вийдеш звідси.
— Чому це? — злякалася дівчина.
— Завтра на воротах стоятимуть інші охоронці. Ці тебе запам’ятали, а нова зміна — не знає. Отже, не випустить. Поки ті, хто тебе сьогодні впустив, знову заступлять на чергування, мине цілих сім днів. Але через сім днів і вони тебе не випустять, — бо ти за цей час можеш заразитися проказою. Так вони вважають. Такі в них інструкції.
— А старий про це знає?
— Звісно, знає. Дурня клеїть. Він хитрий. Має на тебе плани, раз вирішив залишити. Уже, напевно, щось надумав.
Іринці стало страшно. Так страшно, що вона, забувши про обережність, схопила руку прокаженого і щосили притиснула до себе.
— Я не хочу тут… Пашо, Павлику, я хочу додому…
— Знаю, дурненька, — заспокоїв її Паша. — Виведу тебе, не бійся.
Він, мабуть, хотів, щоб Іринка тримала його руку в своїй якомога довше. Але якась зазвичай не властива йому делікатність і тямущість змусила хлопця обережно вивільнити свою руку.
За наметами, там, де беззубий страшний дід їх більше не бачив, Паша звернув до воріт, через які Іринка проникла до фортеці. Ось і склепіння, і дерев’яні перегородки під ними — щоб ні кінь не проїхав із возом, ні барбухайка з п’яним від збитню водієм за кермом. На вході бородаті молодики з автоматами. Начебто ті ж самі, що стояли раніше. Іринці закортіло якнайшвидше прошмигнути повз них.
— Дівчинко, сюди не можна, — сказав один, не приховуючи своєї вимови горянина. — Стій там, де стоїш.
— Та ти що! — гримнув на нього інший. — Вона ж щойно заходила.
— Тобі влетить за мене, Пашо? — запитала тихо Іринка.
— Звісно, — посміхнувся прокажений.
— Тоді навіщо ти мене відпускаєш?
Їй би скоріше опинитися за стіною, а вона все питала…
— Шкодуєш?
— Шкодую? Ні. Ну, розсмішила, — посміхнувся молодий «прок». — Я тебе відпускаю, щоб ти чогось смачненького мені принесла. Звідти.
І Паша з тугою кивнув у бік воріт. Туди, де, загнаний на найбільшу площу найнещаснішої і наймерзеннішої частини світу, бився, торгуючись, сварячись і радіючи, жадібний організм під назвою «базар». Ось він, поруч. У ньому дуже мало свободи. Та все ж по той бік фортечної стіни її значно більше, ніж усередині. І той зовнішній світ прокажений на ім’я Паша міг бачити тільки через дула бородатих автоматників.