— Ей, ти, хворий, ану давай на десять метрів назад, — скомандував один із них. — А ти, дівчинко, давай сюди. Чи хочеш лишитись там, га?
Ірина хотіла кинутися геть. Але перед тим як вибігти, вона ще раз взяла хлопця за руку. Він нахилився до неї, і дівчинка зробила те, чого сама від себе не очікувала, — чмокнула його в щоку.
— Звісно, я принесу тобі що-небудь смачненьке! — дзвінко крикнула вона, вибігаючи з воріт.
— Запитай Пашу, як прийдеш, мене тут усі охоронці знають! — пролунало їй услід.
А старий беззубий дід, сидячи в інвалідному візку, спостерігав за цією сценою з дуже зручної точки — з-за величезної гармати із чавунними вензелями. Він прокручував у голові розмову з дівчиною. І було в цій розмові одне слово, яке пульсувало, мов тривожна кнопка на пульті управління. І це слово розбудило цікавість старого. І слово це було — «скарб».
Він пам’ятав, що йому наказали могутні люди, які й призначили його на хлібне місце начальника кремлівського цвинтаря. Головне непорушне правило було таким: «Вчасно доповісти про щось підозріле». Віддалений дзвін золота, про який нагадала дівчинка із зовнішнього світу, звучав загадково. І тепер старцеві належало вирішити, за яких обставин загадкове може вважатися підозрілим.
Розділ 23. Презлим за предобре
Ірину шукали всередині Кремля. А мене шукали зовні. Шпигуноманія була властива моїм одноплемінникам. Утім, слід визнати, що, маючи нас за шпигунів ворожої республіки, вони не дуже й помилялися.
Наша місія була таємною, це так. Але ми шпигували не в інтересах іншої держави, а в інтересах іншої цивілізації. Це підвищувало наш статус. Щоправда, тільки у власних очах. Ким би ми не були, дикі московити відчували стосовно нас дуже просте, навіть примітивне бажання — зловити й розтерзати.
Чоловік у натовпі, який вирішив, що я — спостерігач із Новгорода, виявився дуже впертим і наполегливим. Безсумнівно, він зауважив, що нас було двоє. А якщо й не помітив спочатку, то йому про це розповіли крикливі торговки, які бачили нас удвох. Вони не полінувалися і знайшли солдатів, що вешталися без діла. Служаки були не з Кавказу, а звідкись із Підмосков’я. Кавказці б тільки посміялися з тіток. А цим було не все одно. І почалася народна московська гра «Козаки-розбійники». Усе в цій грі було дотепне й захоплююче. Ось тільки того, хто програв, потягли б на реальний поміст. І навряд чи кат, як справжній майстер своєї справи, обмежився би батогом…
Натовп, збуджений видовищем чужого покарання, хотів продовження жорстокої вистави. Люди з криками «Лови їх, лови!» кинулися в різні боки від центру площі.
Вони, наші переслідувачі, були нащадками рабів, які втратили свого пана. А паном для них була держава. Та оскільки держава розвалилася без їхньої участі, нащадки рабів, отримавши свободу, так і лишилися рабами. А раб або хоче сам стати паном, або шукає собі нового господаря. Верховний Правитель був для них новим господарем. А його солдати — втіленням образу пана. І те, що вони кинулися ловити нас у провулках своєї столиці, не залишало сумніву: вільним у Москві бути дуже небезпечно. Смертельно.
Я достеменно не знав, що вони шукають саме нас. Я всього-на-всього потрапив до рук п’яних жебраків із площі. Вони притиснули мене до стіни, від якої тхнуло людськими екскрементами.
— Це він? — кричали смердючі беззубі роти прямо мені в обличчя.
— Це не він, — відповідали першим беззубим другі, які стояли в перших за спиною.
— Тобто, як? — обурювалися одні.
— Та не витрачайте на нього часу! — горлали інші. — Той був із дівчиною. А цей — сам.
— Так що з ним робити? Давайте дочекаємося солдат, — пропонували розсудливі.
— Ні, їх чекати довго, — сперечалися найбільш буйні. — Давайте його приб’ємо. Про всяк випадок.
І поки вони сперечалися, їхні руки, наче самі собою, ганчірку за ганчіркою, зривали з мене одяг. Під моїм брудним бушлатом виявився одяг скомороха. І чиясь пожадлива рука витягла в мене з-за пазухи кулон з буквою «ω».
— Знак господаря, — зашепотіли люди. — Він, видно, служивий.
Перед ними замаячила примара покарання, страшного й неминучого, за умисне позбавлення життя обшарпанця з «омегою» на мотузці.
— Ти хто? — зважилися вони нарешті запитати мене.