— Скоморох я. Солдатський скоморох.
Скоморохи, які лікували й розважали солдат, прирівнювалися в правах до бійців. А отже, мої кати вмить могли перетворитися на злочинців, яким місце не тут, а на помості.
— Що ж ти зразу не сказав, брате? — примирливо замуркотіли голоси навколо мене.
А руки тим часом — наче самі собою — повертали на місце зірване з мене лахміття. Серед гулу юрби я розрізнив голос, який заявив, що, мовляв, той, кого вони шукають, теж був схожий на скомороха. Але його вже не слухали — у центрі уваги був не він, а я. На моє раптове щастя.
— Вибач, брате, помилилися, — продовжували вибачатися беззубі смердючі роти. — Ми ж не знали… Ми ж за праве діло… За матінку нашу Москву златоглаву…
— Нічого, нічого, братки, — відповідав їм я заспокійливою скоромовкою. — Ви ж не знали. Буває. І так воно буває, і сяк буває. Всі ми живі люди, всі іноді помиляємося.
— Точно не в претензії? — запобігливо запитав той, чия рука до того тягнулася за моєю «омегою» на промасленій нитці.
— Точно не в претензії, хлопці.
Якщо доля подарувала мені шанс уціліти, то від розлюченого натовпу треба все одно якомога швидше тікати. Другого такого шансу в мене не буде, коли тут з’являться солдати. Вони мене просто порвуть і сповна навтішаються моїми стражданнями.
— Все, все, мужик, бувай…
Вони поспішали піти. Не хотіли зустрітися з солдатами. Я теж не хотів.
Смолоскипи над натовпом помандрували в кінець вулиці, а потім і зовсім зникли за рогом, майнувши наостанок у вцілілих шибках довгої будівлі з високими вікнами. Звідти пахло вогкістю й віяло холодом. Я був упевнений, що ця будівля нежитлова. У центрі Москви, недалеко від головної площі, таких монументальних споруд лишалося чимало. Їх було дуже складно протопити. Влітку тут іноді мешкали волоцюги. А в холодну пору будівлі перетворювалися на вбивць. Узимку п’янички, які любили хильнути на Красній площі два-три міхури міцного збитню, залазили у величезні вибиті вікна, щоб поспати кілька годин перед довгою дорогою додому. А на ранок їх знаходили там замерзлими. Про ці будинки ходила недобра слава: їх вважали прихистком нічних духів. Тому я був упевнений, що там мене ніхто не шукатиме. Принаймні до ранку.
Я заліз у вікно.
Усередині було лунко й понуро. Під ногами скрипіло бите скло. У вуха бив вітер. Приміщення виявилося досить просторим. Коли я придивився до темряви, то побачив, що стою біля старих прилавків. Поки я роззирався довкола, мої ноги, немов самі, понесли мене кудись уперед по битому склу. І раптом — о жах! — вони спіткнулись об якесь тіло. Я скрикнув і відскочив назад. У потемках я розгледів лише силует, але зрозуміти, хто це, чоловік чи жінка, не міг. «Напевно, один із замерзлих п’яничок», — вирішив я і доторкнувся до нього черевиком. Тіло ворухнулося. Це було дуже дивно: не може ж бути людина настільки легкою, щоб її зрушив такий легкий рух. Я нахилився й перевернув те, що лежало переді мною, на спину. До мене обернулося рожеве обличчя без зморшок. Широко розкриті очі байдуже дивилися в морок. На битому склі лежав манекен. А приміщення, в якому я опинився, колись було величезним магазином із безліччю торгових рядів та відділів, з галереями і пасажем. Манекен був голий. Усе, що можна винести з цього магазину, давно вже винесли. Можливо, десятки років тому. Тут не лишилося нічого живого. Колишній універмаг стояв, як обгризений кістяк давнього комфортного життя. Тисячі людей метушилися тут: торгували, купували, обманювали одне одного, жартували одне з одним. І ось від усього цього — ні сліду. Магазин був мертвіший за манекена. Тут не пахло навіть котячою сечею і щури не пискотіли в пітьмі. Тому й умирали тут бездомні: їхнім життєвим струмам не було до чого під’єднатися в цій порожнечі. І такою скоро буде вся Москва. Напівмертве місто закінчує своє існування. Його не врятує ні Верховний Правитель, ні скарби тамплієрів. Мені це стало ясно — як і те, що шукати за Кремлівською стіною коштовності було марно. Головне — не скарби. Важливішою за всі скарби була Іринка. Треба, щоб вона цілою й неушкодженою повернулася в наш підвал.
О, яким же затишним і комфортним здавався він мені тепер! Як вирувало в ньому життя! Як багато тепла дарували ми одне одному, самі того не розуміючи. Ми всі за цей час стали одне для одного справжнім скарбом. Його не виміряти у грамах, гранах чи унціях. А, крім того, мені стало соромно й нестерпно боляче — через те що я послав Іринку за кляті зуби отієї стіни. Чим я кращий за тих жадібних негідників, які, обманюючи й торгуючись у спорожнілих рядах, виривають із рук одне в одного право їсти смачну їжу та спати з гарними жінками? Нічим. Так, мої рефлексії трохи складніші. Та по суті — жодної різниці.