Тож головне те, що на площі перед Кремлем я не пожалів життя маленької дівчинки заради великої мети. Це все, що мені треба знати про самого себе.
І я вирішив.
Я вирішив, що ляжу на скло поруч із манекеном. Заплющуся. І нехай мене вранці знайдуть. Замерзлого. Закляклого, як поліно. Роздягнуть догола, обідравши до нитки, і віднесуть туди, де зазвичай закопують тіла невідомих волоцюг. Я заслуговую на це.
Вирішено — отже, зроблено. Я ліг на скалки колишніх вітрин. Вони ледь заскрипіли під бушлатом. Я перестав рухатися, і мені на мить здалося, що я чую гул. Ніби глибоко внизу, під численними ярусами величезного занедбаного універмагу, працюють незримі двигуни потужних машин. Вони роблять підкоп під Москвою, щоб одного разу це місто звалилося в Пекло, не залишивши й сліду. А може, це й не машини зовсім, а звір о семи головах і десяти рогах гарчить від страшного голоду — перед тим як розкрити пащу й набити черево стадом канібалів, яким стали московити. Так я думав, втрачаючи зв’язок із реальністю.
Та щойно я перевернувся на інший бік, подряпавшись склом, гул у вухах зник. Я заплющився і раптом зрозумів, що смерть на морозі — не найстрашніша з усіх можливих. Мені спершу зовсім не хотілося спати, руки й ноги тремтіли від холоду. В очах чомусь з’явилися сльози, які починали замерзати і скріплювати вії. Захочеш розплющитись — і не зможеш. Але потім холод почав відступати. Його витісняла дрімота. Спочатку вона була легкою. Потім посилилась. І організм вирішив, що сон — це порятунок. Тіло вибрало сон — і я в нього впав, як у хмару.
Мені снився Коля Бурят. Він підійшов до мене й сів навпочіпки поруч із байдужим манекеном. Я не міг розгледіти його обличчя. Я його вже почав забувати. Воно було кругле, наче місяць, із вузькими щілинками іронічних очей. Ось і все, що я пам’ятав про лице Колі. Але його голосу — грудного, оксамитового, низького — я не міг не впізнати. Отже, те, що я почув, було сказано ним.
«Послухай, Яне, мене, — сказав він. — Не лай себе. Це все пусте. Не буває на світі героїв і негідників. Кожен герой здатний на підлість. Кожен негідник має право на подвиг. Не ти такий — природа людська така. Ти ж бачив досвідчених мародерів, які ні з того ні з сього затуляли незнайомця своїми грудьми від кулі? Ти ж знаєш великих поетів, які заносили кинджал над сонним побратимом?»
«Я не хочу бути таким, як вони, Буряте, — відповів я. — Але я став таким. І ось знайшов рішення. Закінчити свій шлях на цьому місці».
«Закінчити свій шлях, — передражнив мене Коля. — Там, де ти виявився лайном? З точки зору підручника історії — не найправильніше рішення».
«А що ж робити?» — щиро запитав я.
«Що робити? Вести синусоїду своєї біографії вгору, якомога вище точки абсолютного дна, — голос Бурята звучав, як відлуння, посеред величезного порожнього магазину. — Наприклад, можна піти й затулити грудьми іншу людину».
Він сміється. А мені хочеться спати. Сон долає мене.
«Добре, Колю, я встану й затулю. Тільки назви мені ім’я того, кого треба затулити», — сказав я повільно.
«Іскру. Її треба врятувати. Її завжди треба рятувати».
Я дуже здивувався. Адже Коля Бурят не знав Іскру. Він ніколи її не бачив. Чи я щось пропустив? Цікаво, коли вони встигли познайомитися?
«Добре, Колю, я піду. Тільки дай мені трохи поспати».
«Ні, ти не заснеш! — закричав мій нічний гість. — Ти встанеш і підеш! Ану, вставай, ледача сволото!»
Що сталося з його обличчям? Це вже не Бурят. Борода… віспини… І його звуть Рябий. Старий, що приручив Капсюля. Зробив із мавпія чоловіка, який відібрав у мене Іскру. Яка вбила Капсюля. І яка зовсім не Іскра. Здається, так.
«Вставай, скотино. Іди. Рятуй світ».
«Від кого?» — мляво запитав я.
«Від мене. Від таких, як я», — Рябий ревів, як ієрихонська труба.
Він не давав мені заснути. І до того ж ударив мене ногою.
Мені довелося прокинутися. Поруч не було ні Бурята, ні Рябого. Темрява, тиша й холод. Крім мене, тут був тільки манекен. Він лежав на спині, втупившись незрячими очима в стелю. Я почав відчувати якусь спорідненість із цією штучною людською фігурою із пап’є-маше. Можливо, тому, що й сам ставав схожим на боввана, і вже не чув ні рук, ні ніг. Кров у моїх жилах стала в’язкою, як смола. Отже, треба зробити над собою зусилля й підвестися. Щоб не закінчити свій шлях у цій вельми гівняній точці, яка не годилася для яскравого фіналу…
Ох і тяжко ж було. Та я піднявся. Хитаючись, побрів до віконних отворів, через які в старий магазин зазирав місяць. Він немов підказував мені: на вулиці чисто.
Шукати Іринку в цю пору на Красній площі було марно. Якщо вона не лишилася за стіною, то повернутися могла тільки в наше лігво. Отже, і мені треба повертатися туди.