Шлях мій був нелегким. Спробуйте змусити себе йти, коли тіло не слухається, а страх вимикає всі зв’язки між командним центром у голові й механізмами в ногах-руках. Але помалу я змушував їх рухатися. І врешті-решт переміг себе. Найскладнішим було те, що наближатися до заповітного підвалу я мав непомітно, не викликаючи підозр у поодиноких перехожих та обходячи юрми озлоблених людей.
В обдерті двері нашого кубельця я постукав лише під ранок. Спершу мені довго не відчиняли. Потім із того боку дверей хтось тихо підкрався і з загрозою в голосі запитав:
— Хто там?
— Це я, — прошепотів я.
— Хто я? — голос розсердився ще дужче. — Ану назви себе.
— Ян це. Ян я, — мені починав уриватися терпець.
— Яне! — вигукнув голос і двері розчахнулися.
Переді мною стояв Сірий. Одяг розхристаний. Волосся скуйовджене. Він явно був настраханий.
— Заходь швидше, Яне.
Перед тим як зачинити двері, Сірий глянув ліворуч і праворуч. Наче визирав, чи немає за мною хвоста. Але на вулиці було чисто. Настільки, наскільки дозволяло роздивитися місячне світло.
— Де Іринка? — насамперед запитав я.
— Я тут, Яне, — тихо сказала дівчинка.
— Ну слава Богу, — вирвалося в мене.
Я пригорнув її до себе й міцно обняв. Вона була в безпеці. Моя уражена совість, немов розбуджена гріхом, підкотила гарячою хвилею до горла, а на очі навернулися сльози каяття.
— Прости мене, Іринко, прости, що кинув тебе там, — я цілував її маківку, гладив їй волосся.
— Нічого, Яне, нічого. Усе гаразд… Я все дізналася.
— Та начхати мені на це. Саму я тебе більше не залишу.
Мені хотілося вірити у свої слова. Дівчинка, яку я обіймав, її життя та доля були для мене тієї миті дорожчими за долю всієї цивілізації, для порятунку якої нас сюди послали. Я щиро вірив у це, коли обіймав її. Ми ж думали, що рятуємо світ, — тоді як не могли гарантувати безпеку навіть своїм близьким. Нічого нового. Той, хто не може змінити на краще власне життя, вважає себе чудовим фахівцем зі зміни всього світу.
— Ти знаєш, Яне, хто її сюди привіз? — грізно і глухо запитала Іскра з темного кутка кімнати.
Звісно, я не міг цього знати. І чекав відповіді від неї самої.
— Її привезли солдати.
— Взагалі-то солдат був один, — виправив Іскру фермер.
— Це нічого не змінює, — відбила вона його репліку й розповіла те, чого я не знав.
Приблизно в той час, коли я, майже замерзлий, лежав на битому склі покинутого магазину, розлючений натовп продовжував шукати підозрілого чоловіка з дівчинкою-підлітком. Пошуки результатів не давали. І тоді підбурювачі вирішили змінити тактику. Збуджені виглядом тортур люди почали зупиняти кожного одинокого чоловіка. І кожну дівчинку, яка волею випадку опинилася на вулиці сама, обступали напівп’яні мужики з перекошеними від злості лицями. Ті ж самі люди, які загнали мене в холодний і порожній магазин. Принижені й нещасні, вони хотіли бачити приниження й нещастя слабших за себе. Зав’язнувши в гріхах, вони прагнули обізвати грішником будь-кого, хто від них відрізнявся. Позбавлені — не важливо, з якої причини — уміння отримувати витончені насолоди, вони хотіли розважитися видовищем болісної смерті іншої людської істоти. І для них не важило, що цією істотою була, по суті, дитина.
Дівчинка з жахом дивилися в роззявлені гнилі пащі міських хижаків. Вони обступили її з усіх боків, наздогнавши біля сірої імперської будівлі, де свого часу засідав парламент. Іра дуже злякалася. Вона відчула, що її зараз рватимуть на шматки. Особливо якщо знайдуть у неї в потаємній кишеньці навігатор із картою міста. Але в іншій потаємній кишеньці в неї була заточка. І дівчинка твердо вирішила, що не віддасть свого життя задешево, а спробує когось із цих монстрів прихопити з собою в небуття. Кишенька була непомітно вшита в рукав; їй достатньо зробити один легкий рух — і зброя зразу лягла б у долоню.
У неї нічого не питали. Просто обзивали твариною, шпигункою, новгородською підстилкою. Сперечатися з натовпом було марно. Іра сказала собі, що дочекається, поки хтось не схопить її руками, — й отоді вона задіє свій стилет. Але до цього не дійшло. Провидіння не допустило, щоб нещасне дівча розтерзали посеред московської вулиці.
У ролі провидіння опинився бородатий солдат, який сидів за кермом старого іржавого автомобіля. Він, напевно, перебував на службі, бо на борту його машини була все та ж «омега», яка й мені врятувала життя. Солдати рідко втручаються в «народне правосуддя». У цьому божевільному місті панує натовп. Люди зі зброєю й самі були плоть від плоті, кров від крові народу, перетвореного на орду дегенератів і кровожерливих звірів. Ситніший пайок і можливість безкарно натискати на спусковий гачок — от і все, що відрізняло бороданя в машині від крикунів під казенною будівлею. Але в тому солдатові ще залишалося щось людське. І це був один із тих рідкісних випадків, які й називають провидінням.