Його не запросили зайти в підвал. Та він і сам нізащо б не погодився. Вони, звісно, не шпигунки, але хтозна, яку гидоту можна підхопити в підвалах цих висоток біля річки. Тут живуть жебраки, а навіть злидні можуть стати заразною хворобою. Він вірив у це. Та й не хотів скочуватися на кілька сходинок нижче в міській ієрархії. По суті, він виявився непоганою людиною, цей бородатий молодик з автоматом.
Але того вечора однією непоганою людиною в місті на болотах стало менше.
Завівши Іру всередину, наша начальниця підморгнула Сірому. У цьому не було ані веселощів, ані пустощів. То був умовний знак. Такий же, як стукіт у двері. Іринка не помітила нічого. Сірий вислизнув за двері, тримаючи напоготові такий же стилет, як і той, що був захований у неї в кишеньці.
Солдат уже було відчинив двері автомобіля й заніс ногу, аж раптом відчув гострий біль у спині. Невидима бджілка прокусила його форму й загнала жало в міцні солдатські м’язи. І чим глибше те жало проникало в тіло, тим гострішим ставав біль. Але тривало це недовго. Щойно біль став нестерпним, розум солдата вимкнув його відчуття. І більше ніколи не вмикав. Коли довгий сталевий стилет витягли зі спини, солдат був уже неживим бездушним тілом. Він не бачив, як те тіло затягли в іржавий автомобіль, як під’їхали на ньому до краю річки. Він так і не дізнався, що незнайомий йому чоловік вискочив з-за керма за мить до того, як рудий ніс армійської машини пробив маслянисту плівку на поверхні води. Коли плівка зімкнулася над дахом автомобіля, рука його останнього водія одним коротким рухом викинула вперед закривавлений стилет.
Іринці про це, звісно, не сказали. Мені б поговорити із Сірим. Розповісти про те, що вбивство дикуна, який урятував дівчинку, — за межею мого розуміння. Але я змовчав. З людиною, яка збиралася порішити сім’ю в лісовій гущавині, безглуздо обговорювати різницю між добром і злом. Але коли я спробував дізнатися у нашої провідниці, що думає вона, Іскра на подив легко погодилася обговорити це.
— Уяви собі, Яне, що цей солдат повернувся до своїх. Розповість він їм про нічну пригоду? Відповідь: так. І що вони йому скажуть? Що він молодець? Що він врятував дівчину, і за це йому належиться орден? Ні, друже, вони скажуть, що він — дурень, бо відпустив шпигунку з Новгорода. Або від укропів. Або з планети Марс. І тоді він знову сів би в свій автомобіль. Але цього разу не сам, а з товаришами. Разом із ними повернувся б сюди. І ці товариші, виявивши тут усі наші гаджети, почали б нас убивати зі своїх автоматів. Зупинив би він їх цього разу? Відповідь: ні. Швидше, навпаки, узяв би активну участь в остаточному вирішенні шпигунського питання. Спочатку б вони вбили Сірого і Колю. Потім узялися б за молодших — Ванька, Іринку. А мене з Олею спершу б роздягли. З хтивим слинявим реготом. І познущалися б досхочу, розірвавши нам своїми брудними членами всі нутрощі. Що, втім, не врятувало б нас від смерті. І вона, ця смерть, була б удвічі боліснішою та довшою, — бо ж я до самого кінця не переставала б шкодувати про те, що дозволила собі розкіш бути гуманною з одним-єдиним дикуном і відплатила йому предобрим за предобре. Вважай, що дикунові не пощастило. А Іринці, навпаки, поталанило… І ще скажу тобі, Яне. За старих часів, коли люди вели війни, вони називали супротивника всякими прізвиськами. Ми їх — «сепарами» й «орками». А вони нас — «укропами» і «кастрюлеголовими». Знаєш, чому так було?
Я не знав.
— Та тому що, — продовжувала Іскра. — Тому що стріляти в людину — це злочин. А стріляти в хижака — необхідна оборона. Тому для ворога завжди вигадували слова, які перетворювали його з людини на тварину. Або на щось незрозуміле, неживе, вороже. Вони нелюди, Яне. І для нас війна не закінчилася. Бо ми воюємо, щоб відвернути загрозу війни від тих сотень мільйонів, які за Стіною. Я тут захищаю їх. Ми беремо на себе тягар нелюдської ненависті для того, щоб у тих, хто за нами, була щаслива можливість залишатися людьми.
Вона говорила спокійно, однак переконливо. Війна, в яку її втягнули, почалася задовго до її народження, і навіть я не пам’ятав, коли і чому вона почалася. Але дівчина, народжена за Стіною, засвоїла правила цієї війни краще, ніж старий блазень.
— Вважай, що це було… як випадкова куля. Якщо тобі так легше, Яне. Або випий горілки, щоб полегшало.
Мені багато чого хотілося їй сказати. Не те щоб посперечатися. Просто поговорити. Для того, щоб зрозуміти, де ж слабке місце в її міркуваннях — місце, яке дозволить мені колись знову любити її так сильно, як і до сьогоднішнього, ще одного, випробування чужою кров’ю. Мені було неймовірно боляче від розуміння її правоти. Але я хотів залишатися людиною. Тут і зараз. А не там, за Стіною, коли-небудь. Тому я й запитав: