— А я? Хто я тобі? «Сепар» чи «орк»?
Вона нічого не відповіла. Вдала, що не почула. І я не став наполягати. Я радів, що Іринка повернулася. І що вона про долю нещасного бороданя не знає і не дізнається.
— Я думаю, вони його шукатимуть. Знайдуть його — отже, знайдуть і нас, — тихо зауважив Сірий.
— Подумаємо про відхід, — сказала Іскра. — Усі зайві гаджети сховаємо. Залишимо найнеобхідніше.
— Краще втопити в річці, — кинув репліку Сірий зі свого кута.
— Краще, — глухим відлунням озвалася Іскра.
Не думаю, що їй подобалася та роль, яку вона себе змусила грати.
«Швидше б це все скінчилося, — твердив я про себе. — Повернемося в Україну, і я забуду про це, як забувають нічний кошмар». Але моє друге «я» не давало мені розслабитися. «Ти думаєш, тебе чекають там, в Україні? — знущався мій внутрішній голос. — Фермер став убивцею, ти перетворився на дурня. Ви обоє вигнанці. І там, і тут. Пам’ятай про це».
З полону тяжких дум мене вирвала Іринка. Вона чекала вечері. Хоча, судячи зі світлого неба за вікном, її можна було назвати сніданком. Поки на «буржуйці» варилася картопля, дівчинка підсіла до мене й запитала:
— Там немає цього собору. Що ж ми шукатимемо далі?
— Га? — немов прокинувся я. — Що шукати?
— Нема в Кремлі собору. Значить, нема і схову. Його давним-давно знайшли і спустошили. Що нам робити?
Мені дуже не хотілося ні з ким говорити. Але саме зараз виникла потреба у розмові. І, оскільки злощасна пропозиція шукати скарби в Кремлі належала мені, то, отже, й альтернативу невдалим пошукам мав пропонувати я. А для того, щоб щось пропонувати, слід було розібратися з тим, що ж побачила за Кремлівською стіною наша маленька розвідниця.
Вона говорила повільно й детально. Отже, Вознесенського монастиря більше немає, а на його місці було зведено палац у вигляді тризуба. Навіть якщо я й мав рацію щодо усипальниці Софії Палеолог, її розкопали й розібрали задовго до того, як мене осяяв здогад. До того ж шанс знайти скарб з’являвся двічі. Перший раз — у далекому безчассі XX століття. Другий — майже сто років по тому.
— Який це був рік? — запитав я Іринку, перебираючи в голові варіанти.
— Не знаю, — відповіла дівчинка. — Там був старий. Прокажений. Він говорив, що це було на початку війни з «украми». Щось таке.
— Значить, чотирнадцятий або п’ятнадцятий, — оцінив я. — Олю, ти можеш сказати точно?
— Ні, Яне, — з досадою в голосі сказала Оля. — Батареї сіли. Зарядити їх ніде.
— Треба було залишити акумулятор, — озвався Сірий.
Іскра швидко кинула в мій бік застережливий погляд. Ми обоє зрозуміли, про що йдеться, і я постарався змінити напрямок розмови.
— Мабуть, обійдемося своїм розумом, — розсудив я. — Хто його розібрав, цей палац, Ірино?
— Якийсь правитель. Гнівався, що він обрисами нагадує український герб.
— Ось що я думаю. Якби він знайшов там скарби, то що б він зробив?
— Напевно, Яне, він витратив би їх на новітнє озброєння та підкуп ренегатів серед самих українців. Як максимум. Або спробував би домовитися з європейцями і, як мінімум, купив би їхній дорогий нейтралітет. Та й узагалі, за ці гроші можна було всю Україну купити.
— Ти просто зриваєш головну думку з мого язика, о премудра Софіє. І що тоді?
— Тоді б він переміг у головній для себе війні.
— А як сталося насправді? — я підводив її до відповіді, яка дасть нам змогу рухатися далі.
— Він її програв, — констатувала дівчина і без того відомий історичний факт. — Грошей не вистачило.
— Отже, не було там нічого. Коли він стирав з лиця землі цей палац, не було там скарбів, хлопці та дівчата. І я не думаю, що він зніс цей тризуб тільки тому, що той був схожий на герб заклятих ворогів. Не став би він на це витрачатися. Розумний правитель. Хитрий. І він, звісно, знав про скарб тамплієрів. Він просто спробував його знайти. А для цього потрібен був привід. Чудовий, на мою думку, привід: чужа символіка в центрі Москви. Обурені патріоти і всенародна підтримка. Геть тризуб із Кремля… Тільки от невдача: під цією символікою не було нічого. Правитель запізнився років на сто. Все, що там заховала Зоя Хомівна, вивезли задовго до нього. Він зробив ставку і програв. Найголовніший скарб в історії людства дістався не йому, а зовсім іншим людям. Не в двадцять першому, а на початку двадцятого століття. Під час першої перебудови Кремля. Ось так.
Послухавши мою промову, наші кмітливі підлітки зраділи, Сірий зацікавився, а Іскра лише скептично посміхнулася.
— Якби їх знайшли у двадцятому столітті, Яне, то в двадцять першому вся ця країна не скотилася б у середньовіччя.