— Що вибираєш? — запитав, притягнувши спальний мішок ближче до себе.
«Ілюзія вибору, одначе», — подумав я і схопив ковдру. За годину ми вже бачили солодкі сни, кожен на своєму каналі сновидінь.
Мені снилося море, на яке перетворився нічний степ. Над лінією, що розділяла воду й небеса, з’явилася тонка смужка червоного світла. Вона ставала все ширшою й ширшою. Світло заливало білі хмари червоною фарбою. І ось, розсуваючи їх у різні боки, над водою встало сонце. Зелена будка перетворилася на корабель, і він повільно поплив водною гладдю в бік ранкового світила. Я слухав плюскіт хвиль, і мені ці звуки здавалися чимось дуже жаданим. Я хотів почути плюскіт хвиль — і ось я чую його. Слухаю його, наче розповідь друга, якого давно не бачив. Друг теревенить свою історію. Я слухаю. Корабель пливе вперед.
А потім на блакитній поверхні моря з’явилися легенькі брижі. І корабель затремтів.
Я прокинувся.
Сонце зазирало всередину будки. Її трясло. Стугоніла земля, на якій стояла наша вантажівка. А з боку розбитої дороги чувся дзвінкий брязкіт гусениць. Ревли потужні мотори, їх було кілька. Цей звук ні з чим не сплутаєш: повз нас їхала військова техніка. Багато техніки. Я скинув із себе ковдру. Треба було щось робити. Треба було дізнатися, що відбувається за тонкою жерстяною стінкою. Виходити назовні дуже не хотілося. Хотілося, навпаки, залізти під ковдру й пірнути назад, у солодку ранкову нірвану. Хотілося, щоб рев моторів виявився сном. Але втеча від реальності — річ марна. Куди б ти не ховався, похмуре сьогодні тебе все одно знайде. Утім, кидатися назустріч невідомості теж нерозумно. Треба спершу з’ясувати, що ж відбувається за бортом нашої ненадійної схованки. Мій супутник думав, мабуть, так само. Він прокинувся, мовчки виліз зі спального мішка й одразу ж припав вухом до стінки. Сміливцем він не був, але чіпкий селянський розум підказував йому правильні рішення для виживання. Це було добре. Розумний супутник — запорука успіху подорожі.
— Зброю викидай сюди! І без дурниць! — пролунав крик, не послухатися якого було неможливо.
Фермер і не збирався чинити опір. Він був дуже кмітливим. З гарною реакцією. На дорозі, наткнувшись на розбійників, він довго не вагався. І зараз тільки знизав плечима й, не надто роздумуючи, викинув свою рушницю за двері нашої «кибитки»:
— «Без дурниць» то й «без дурниць».
Мені хотілося забитися якнайдалі в куток, стати маленьким і непомітним, як польова миша. Сховатися під ковдру. Зовні гуркотіло багатоголосся моторів, і я молився, аби люди, які керували ними, не зупинялися й не помітили нашої вантажівки. «Усе одно помітять, усе одно зупиняться», — підказував мені здоровий глузд. Я поставив себе на їхнє місце. Ось я, наприклад, проїжджаючи повз, хіба не зазирнув би в покинуту машину? Звісно, зазирнув би. Точно зазирнув би, — тому що поруч стояла фермерська барбухайка, нехай і недолуга на позір, але цілком справна. І причіп із лантухами. Як такого не помітити? У цього добра має бути господар!
Мене це зовсім не тішило. Люди надворі, перед тим як зазирнути в будку, могли спершу пальнути з автомата або ж кинути гранату, наприклад. Саме так сильніші тут зазвичай чинять із тими, хто слабший. Ось тому я страшенно позаздрив усім довколишнім польовим мишам. От якби я вмів так спритно ховатися, як вони.
Двигуни знизили оберти й перейшли на холостий режим. Машини спинилися.
— Хто тут? — двері кабіни ще не відчинились, а чоловік із автоматом уже зажадав позначити свою присутність. А те, що автомат таки був, підтвердило клацання затвора. Потім у щілину між стулками влізло дуло. А за ним з’явилася й голова.
— Вилазь, — сказала вона. Кругла, неголена, у плямистій шапочці.
Уранці все було не так, як уночі. Десятки озброєних людей блукали навколо бронетранспортерів. Уночі неушкоджених БТРів тут не було. Спалені, іржаві — авжеж, ми такі бачили на дорозі. Але цілих, пофарбованих отруйно-зеленою фарбою, обвішаних протикумулятивними решітками, не було. І ось вони є. І нічого доброго в цьому немає.
— Хто ви? — запитали озброєні бородані.
— Фермери ми, — похмуро відповів господар барбухайки.
Один із дізнавачів, схожий на мавпу похмурий бурмило в шкіряних рукавичках без пальців, перебив його:
— Аякже, фермери! Фермери розтяжок не ставлять де попало.
І підкинув круглу гранату. Вона з неприємним звуком упала йому на долоню.
— Де це було? — почув я владний старечий голос, схожий на скрип немащеного колеса. То, напевно, був командир збройної наволочі, що оточила нас.
— Висіло на шарабані з причепом. Тільки з місця рушиш — і все, — відповіла горила з гранатою.
— А що в причепі? — поцікавився старий.