— Що? Що ти маєш на увазі, Іскро? — перепитав Сірий. Він морщив лоба, намагаючись не втратити нитку нашої розмови. І це, вочевидь, вдавалось йому нелегко.
— Я хочу сказати ось що, — чітко карбуючи кожен склад, вимовила дівчина. — Ця країна завжди була в повній сраці, Сірий. У цілковитій. Ну погодьтеся зі мною, друзі. На мою думку, це свідчить про те, що скарб не використали, а переховали. Якби ці багатства влилися в економіку, то приховати це від усього світу було б неможливо. У ті часи принаймні. А так вузьке коло посвячених переховало скарб на випадок, якщо їх остаточно припре до стіни. Берегли про чорний день, так би мовити.
— Там так багато «про чорний день» збережено, — хмикнув я, — що, здається, «білих днів» у житті цих посвячених узагалі не передбачалося.
— Ну в кожному жарті є лише частка жарту, — усміхнулася Іскра. — Глянь, що сталося з цією нещасною землею.
— Стійте, стійте, — втрутилася в розмову Оля. — Це і про нас теж. Адже ми не скарби з вами шукаємо. А Верховного Правителя.
— Правильно, — відбила Іскра словесну атаку дівчинки. — І там, де скарб, ми знайдемо й Верховного.
— Або він нас, — додав Сірий.
Голос його прозвучав трохи дивно.
— Або він нас, — погодилася з ним Іскра. — Саме цього зараз ми й добиваємося.
Словом, ми прийшли до висновку, що невдача в колонії «проків» не повинна нас бентежити. Ми продовжуємо пошуки скарбів. Якщо їх вивезли звідти й переховали в іншому місці, зробити це більш-менш непомітно можна було тільки поблизу Кремля. Отже, територія пошуків розширювалася, хоча й не надто. Але для того, щоб шукати, нам знову потрібні ідеї.
— Вони мали якось позначити місце. Інакше як би вони знайшли його в особливому випадку? — замислився я.
— Послухай, Яне, — сказав раптом Коля. — Я ж не найрозумніший хлопець у цій компанії. Найсильніший, можливо. Можу навіть Сірого покласти на обидві лопатки… Хоча він завжди жере, як бугай. І важить стільки ж.
— Ну-ну, — буркнув фермер із кутка. — Ти, пацан, не грайся зі мною.
— Та я, власне, не про це, — зніяковів Миколка. — Просто навіть якщо я здогадався…
— Про що? — хором вигукнули ми з Іскрою, а Сірий тільки ахнув.
— Все про те ж. Про листи. Якщо цей Верховний шукає листи, значить, розгадка там. Усе просто.
І він замовк. Ми, дорослі, здивовано дивилися на хлопця. Він мав рацію. Ми кружляли по орбіті навколо правильного рішення. І знову повернулися на початок.
— Уся істина — в листі, — задумливо сказала Іскра. «In epistolam veritas», якщо латиною.
— Ви пам’ятаєте, про що ми говорили? У цьому ж таки підвалі, будь він проклятий разом з мокшанськими болотами! — вигукнув Сірий. — Я теж не найрозумніший серед вас. Але я добре все пам’ятаю. Ця фраза, яку вона повторює. Як її?
— Софія? — нагадала Іскра.
— Та не Софія, а фраза.
Він намагався пригадати з усіх своїх селянських сил. І я вирішив йому допомогти. Я цю фразу добре знав. І мені не треба було діставати листа, щоб її вимовити.
— Вона постійно сипле цитатами з «Книги Одкровень», — сказав я супутникам. — «Я є Альфа і Омега». Софія весь час говорить про «омегу». Ця двадцять четверта грецька буква весь час із нами. На бортах бронетранспортерів. На шевронах. На дронах. На шиї в мене, зрештою.
І я витягнув свій медальйон.
— Ти пропонуєш шукати всюди, де зображена «омега»? Ти навіть уявити собі не можеш, скільки років піде в нас на це. Півжиття, а може, й більше, — сказала Іскра.
— Ні, не так, — заявив я. — Навпаки, моя пропозиція звужує пошуки. Увага, друзі! Послухайте. «Альфа і Омега». Шукати будемо там, де є ці дві букви. Обидві. Разом. Як поєднання однотипних символів.
— Звучить переконливо, — зауважив Сірий. — Так само переконливо, як і ті цифри, що декому примарились.
Це був камінь у мій город. Нагадування про невдачу з монастирем. Мені раптом закортіло замашисто зацідити йому в писок. Але, глянувши в очі Іскрі, я стримався. Вона зупинила конфлікт:
— Інших версій немає? Якщо немає, то працюємо з цією. Вперед.
Розділ 24. Перед сталевими дверима
«Верховний Правитель не знає, де заховані реліквії. Інакше пояснити його бездіяльність просто неможливо», — ця загадкова думка, блукаючи в підсвідомості французького генерала, нарешті вирвалася на поверхню — у вигляді гучної лайки всіма відомими йому мовами. Генералові дуже не подобалося, що він дозволив себе втягнути у гру з дикунами.
Йому набридло чекати. Перебування в країні боліт давалося європейцеві вкрай тяжко. Після інциденту зі втратою свідомості в нього почало розвиватися щось схоже на манію переслідування. Йому здавалося, що шпигуни стежать за кожним його кроком і чекають, коли він спіткнеться, щоб добити його. Він не почувався в безпеці. І не тому, що боявся дикого народу. Француз не знав, хто стояв за вторгненням у його підсвідомість — люди Верховного Правителя чи інша сила. А може, це були фахівці з цивілізованого боку Стіни? Його власні товариші по службі, яких послали стежити за начальником. Чому б і ні?