Ще секунда — і білий джип вріжеться в камінь. Зіткнення неминуче. Ось бампер торкнувся поверхні Стіни. На десятки метрів навколо мав би розлетітися понівечений метал. Але повітря не затремтіло від страшного виску і скреготу механізму: машина ввійшла в Стіну, як у щільний туман. Спершу — до половини, а потім і повністю зникла в бетоні. Наче це й не бетон зовсім. Поверхнею Стіни пробігли концентричні кола, а потім вона завмерла, мов нічого й не було.
У цьому місці був замаскований перехід. Сторонній спостерігач не міг його помітити: генератори зображення, які створювали ілюзію суцільної бетонної поверхні висотою з багатоповерховий будинок, працювали двадцять чотири години на добу. Але той, хто сидів у білому автомобілі, бачив реальність такою, яка вона була насправді. У Стіні ввімкнувся спеціальний запитувач «свій-чужий», розумна машина отримала сигнал і відповіла на нього. Зображення Стіни вимкнулося для водія. Генерал бачив, як перед ним у Стіні розсуваються стулки воріт циклопічних розмірів. Вони були напівпрозорими — і спостерігачі в блакитних касках могли заздалегідь привітати гостя. «Сині шоломи» підняли руки в привітанні, щойно генерал перетнув лінію Стіни.
Йому запропонували відпочити з дороги, а потім пообідати в гарнізонній їдальні, де страви були більш смачні й різноманітні, ніж там, звідки він прибув. Та замість цього француз зібрав своїх найближчих помічників на нараду.
— Послухайте, панове офіцери, — сказав він їм. — Через кілька днів ми маємо прийняти конвой із секретним вантажем. Із того боку. Вантаж піде через наш перехід. Тому на той час, поки вантажівки перетинатимуть лінію Стіни, ми мусимо вимкнути захисне поле.
— Захисне поле вимикається тоді, коли вимикається запитувач «свій-чужий», — нагадав один із офіцерів. — Він синхронізований із генератором зображень. Ми не тільки вимкнемо захисне поле, а й розсекретимо місцезнаходження переходу.
— Я думаю, з точки зору безпеки вимкнення голограми не матиме великого значення, — зауважив генерал. — Адже захисне поле доведеться вимкнути вздовж значної ділянки. Як ліворуч, так і праворуч від переходу.
— Чому раптом? — запитав головний технік, який відповідав за роботу запитувача.
— Тому що доставка вантажу буде здійснюватися також і повітрям. З нашого боку в Дике Поле вирушить авіатранспортна група. Що ж до наземного транспорту, то, можливо, вантаж перекинуть на наші машини ще на непідконтрольній території.
— Ми не маємо права вимикати запитувач ні на секунду. Ви розумієте, генерале, що це злочин?
Генерал уважно подивився помічникові прямо в очі.
— Тут, на цьому переході, вирішується доля Європи. Без перебільшення. Ми ризикуємо. Але я отримав право на ризик.
— Ну що ж, тоді беріть відповідальність до кінця, — погодився помічник. — Але тільки дайте мені наказ. Бажано письмовий. Накази не обговорюються.
Генерал зрозумів, що ніхто з помічників не хоче відповідати за можливі наслідки цього, безумовно, небезпечного рішення. Але він не мав шляхів для відступу. Він був фігурою не тільки військовою, а й політичною. А політики вже прийняли своє рішення. Як би хто не вважав, та саме політичні рішення впливають на військові, а не навпаки.
— У нас є три дні. Максимум тиждень. До цього ми повинні налагодити контакт із протилежною стороною. Я зроблю додаткові розпорядження щодо цього.
— Пане генерале, — зауважив ад’ютант, який займався збором розвідданих. — Є ще одне відкрите питання. Як бути з Україною? Чи будемо ми повідомляти Київ?
Генерал замислився. Київ мав повне право знати про те, що готується на кордоні з Диким Полем. Але він пам’ятав про головну умову, яку йому поставила група високопоставлених мисливців за скарбами тамплієрів. Цілковита таємність. Ця умова суперечила кодексу честі миротворця. Опинившись у грі випадково, генерал порушив стільки правил та принципів, що й цього разу роздумував не надто.
— Повідомимо потім. Коли все зробимо.
Ну а наша зграя намацувала свій шлях до скарбів. Ми визначилися, що шукаємо «альфу» й «омегу». Нам потрібні були будівлі, громадські споруди або залишки культових московських місць, де зображені разом перша й остання літери грецького алфавіту. Знайти їх було майже неможливо. Але Іскра, розуміючи, що шанси досягти мети — мізерні, все ж була неготова визнати поразку і змушувала нас шукати. Або принаймні мізкувати над варіантами пошуків. Сказати, що це було складно — нічого не сказати. Ми більше не мали електронного мозку, який отримував із космосу необхідні відомості, — ми не думали, що наша місія аж так затягнеться, і не подбали про зарядження батарей. Ставши непотрібним, комп’ютер опустився на дно річки. Іскра була непохитною: вона не хотіла тягнути назад даремний вантаж. Але, найголовніше, ми покинули наш підвал. Потрібне було інше місце. Після випадку з бородатим солдатом тут ставало небезпечно. Грати в лотерею — прийдуть по нас чи не прийдуть — ми не збиралися. До того ж запас місцевих грошових знаків невблаганно танув, а його поповнення було пов’язане з ризиком. Ризик був усюди. І тоді Сірий, як колишній фермер — а отже, єдиний із нас, хто мав селянську кмітливість — вирушив на пошуки нового житла. Знайшов швидко. Домовласників із хоромами, в яких відмовилися б жити навіть бродячі пси, в Москві більше, ніж бажаючих там оселитися. Але в нас була особлива вимога: тільки підвал, і обов’язково з окремим входом. Новий орендодавець мало чим відрізнявся від попередньої подружньої пари. Ну хіба що тим, що він був один. Підвал же був іще гіршим. А може, після всіх наших московських пригод ми просто звикли до попереднього. Як звикають люди до одягу й купують собі новий тільки тоді, коли старе перетворюється в лахміття.