Вирішивши проблему нового житла, ми почали думати, як шукати сліди давньогрецьких літер. І Оля сказала:
— А чи не послати нам знову Івана?
Річ у тім, що наш наймолодший, Ванько, мав великий вплив серед безпритульних. Варто було тільки наказати — і діти перетворилися б на наші очі та вуха. Чим молодший шпигун, тим менше він викликає підозри в дорослих. І Оля як знавець простих законів вулиці це чудово розуміла. Компанійський Ванько міг умовити десятки своїх однолітків допомагати нам. Однак для цього йому треба було повернутися в лігво бездомних. Він, звісно, не хотів. Але Оля застосувала весь свій дипломатичний хист і таки переконала його перебратися на певний час у московські холодні кубла й знову завести корисні контакти в світі підземних тунелів та похмурих прольотів під мостами. «Це потрібно, щоб швидше повернутися звідси», — так казала йому дівчинка.
— Гаразд, Олю, я все розумію, — милостиво погодився Ванько. І пішов до своїх безпритульних друзів. Тих, хто так спритно допоміг нам знайти житло заморського генерала.
— Там зовсім уже зима, — зіщулилася Оля, прагнучи зберегти під ковдрою залишки тепла.
У новій норі було холодно. Значно холодніше, ніж у старому підвалі. Місця не вистачало. Тут ми спали покотом, штовхаючись і зігріваючи одне одного. Саме тут я помітив, що Іскра трохи хропе. А вранці лається й бурчить, нарікаючи, що це я не давав їй спати. Я лише посміхався і не сперечався. За довгі роки мандрів у різних компаніях я вивів для себе аксіому: той, хто найдужче скаржиться на хропіння, сам хропе голосніше за всіх. Кажуть, якщо в жінці з самого початку дратує бодай одна маленька дрібничка, після довгих років спільного життя це виросте у велику проблему. Але в Іскрі мене ніщо не дратувало. Ні це безневинне похропування, ні більш серйозні речі, які могли відштовхнути від неї кого завгодно, особливо тих, хто звик до гуманних правил цивілізованого світу за Стіною.
Без Івана в підвалі стало так тихо, що, здавалося, можна було чути щурячий писк під підлогою, збитою з нерівних дубових балок. Іскра міцно стискала губи, перетворюючи їх на вузьку смужку гніву. Але сердитись їй варто було тільки на себе. Вона всю себе підпорядкувала виконанню завдання. А ми, позбавлені права вибору, просто йшли за нею. І я не певен, чи правильно зробив, дозволивши їй вирішувати не тільки за дорослих, а й за дітей. Адже те, що Іван пішов зі своєю заточкою шукати пригод і боротися з невідомістю, на її совісті. Їй було дуже складно тримати себе в руках.
Проте переборювати себе Іскрі довго не довелося. Щойно Ванько пішов, Оля встала з ліжка і заявила, що теж шукатиме таємничі символи десь серед покинутих будинків.
— А чого тільки ти? — обізвався Коля, акуратно піднявши з підлоги ковдру, що впала з Олиних плечей.
Іскра не на жарт здивувалася:
— Це ви до чого, малята? — запитала вона. І відповідь не забарилася. Троє наших молодих шпигунів зробили заяву.
— Ми, Іскро, всі підемо.
— Кожен із нас має друзів у цьому місті.
— Вони нас уже одного разу виручили.
Діти говорили, що хочуть допомогти загальній справі. Що можуть знайти в чотири рази більше бажаючих прийти нам на допомогу, ніж це зробить один Іван. Насправді їм було просто соромно. Кидати товариша — цього вулиця не прощає. А закони вулиці в них були у генах. На відміну від правил гарної поведінки, завчених у комфортній школі під наглядом доброзичливих учителів.