— Ви впевнені? — запитала Іскра. Більше для пристойності. Відповідь вона й так знала.
Коля кивнув. Один за всіх трьох. Ніхто з ним не сперечався.
— Ну тоді йдіть, — дозволила амазонка.
Вони вже шумно штовхалися в дверях, коли дівчина раптом зупинила їх:
— Стійте.
Малолітня розвідувальна група завмерла. Іскра підійшла до них і, швидко глянувши в очі кожному, обняла всіх. Схопила в оберемок. Нервово, ніжно.
— Спасибі вам, хороші мої. Будьте обережними…
— Та ну тебе, Іскро, — зніяковіло забасив Коля. — Ми обережні.
Він не очікував від нашої залізної командирші стільки тепла.
Коли вони пішли, я знову замислився. Але не про те, наскільки це правильно — посилати дітей на пошуки скарбів. І навіть не про те, що ці діти, по суті, прикривають дорослих, які ховаються в підвалі, сподіваючись перехитрити страшного й підступного ворога. Мені не давала спокою думка про те, що я знову помиляюся. Коли Іринка йшла в просочений хворобами і злом Кремль, я був упевнений, що так треба. Мені здавалося, що скарби — там, під фундаментом білого монастиря. Але з’ясувалося, що немає там скарбів. І самого монастиря немає. І навіть будівлі, яку на місці монастиря поставили, нема. А діти цієї божевільної країни продовжують безумство дорослих, думаючи, що шукають шанс вибратися в цивілізований світ. То, може, я знову помиляюся? Перегони тривають. Ми знову летимо по орбіті — замість того, щоб шукати центр. І я забув про справжню мету наших пошуків.
Дні тяглися один за одним, тяжкі, холодні. Зима — це найкращий час зігрівати одне одного любов’ю. Або отруювати ненавистю. Вона народжується з мовчання й холоду, коли ці двоє залишаються наодинці. Ми не говорили між собою. Не хотілося. Кожен грівся у своєму кутку підвалу, відгородившись ковдрою. Затулившись думками. Ми багато спали, а не спали лише коли їли. А їли тільки раз на день. Для економії продуктів. І щоб менше виходити. Здавалося, ще трохи, і ми цілком зануримося в зимову сплячку — аби позбутися похмурих думок, разом із якими в кожного з нас заповзала підступна зима. Хотілося впасти в сон надовго, щоб прокинутися лише тоді, коли Іскра скомандує: «Все в нормі, друзі, повертаємося». А взагалі-то начхати на Іскру, чи хто там вона насправді. Холодно стає думати про неї. Холодно.
Від безумства зимового заціпеніння нас урятували, знову ж таки, вони. Наші бойові розвідники. Тієї миті, коли все вже було байдуже, коли мозок відмовлявся сприймати реальність такою, яка вона є насправді, у підвал увірвався Ванько.
— Ви що тут, спите? — розбудив він нас криком.
Я все зрозумів. Хлопець говорив тоном переможця. У нього все вийшло.
— Знайшов?
Я запитав його досить тихо, але від мого шепоту прокинулися всі, хто був у підвалі, — і потягнулися до нього зі своїх кутків, немов нічні тварини на приманку. А він сміявся — щиро, щасливо.
— Так, Яне, я їх знайшов.
— Альфа? Омега?
— Саме так. Обидві.
— Молодець! — закричала Іскра, відкинувши свій плед.
У величезному місті було багато грецьких символів. Серед них і «альфа», і «омега», й інші знаки, що перекочували з мови древніх еллінів в інтер’єри і на фасади Москви. Але лише в єдиному місці наші обидві грецькі літери переплелися в один символ. І це місце було неподалік від нас. Із плутаної розповіді хлопця стало ясно, що це якась церква. Покинута, однак не дуже стара.
— Спочатку монастир, потім церква, — роздратовано бурчав собі під ніс фермер. Іноді Сірий ставав просто нестерпним.
Незабаром повернулися й інші розвідники. Кожен шукав будинок із подвійним символом. Як з’ясувалося, удача усміхнулася не тільки Івану, — те, що в місті лише одна така будівля, підтвердила й Оля. Точніше, її бездомні приятелі, які розшукали на її прохання той загадковий собор. Саме собор. Це був католицький храм, відбудований приблизно тоді ж, коли було зруйновано Вознесенський монастир.
— Букви всередині? — недовірливо запитав Олю Ванько. Він перевіряв її, намагаючись зберегти за собою першість.
— Всередині, — гордо відповіла дівчина. І підморгнула мені.
Ми вирішили не втрачати часу.
Ми стояли перед масивними дверима, закритими на замок вельми переконливих розмірів. На дверях висіла табличка з напівстертим написом «Римська католицька церква. Собор Непорочного Зачаття Святої Діви Марії». Виявляється, в цьому місті войовничого православ’я були колись і католики.