— І як же ти туди забрався? — розчаровано запитав Банька Коля.
— Ось, — хлопчисько спокійно і впевнено вказав на невелике віконце в дверях, на рівні поверхні землі.
— Що це? — здивувалася Іскра. — Схоже на невеликий лаз для тварин. Але які можуть бути тварини в храмі? А, зрозуміло. Мабуть, через цей отвір заштовхували посилки всередину приміщення. Утім, навіть для посилок такий отвір — замалий. Як і для того, щоб через нього пролізла доросла людина.
— А я запросто, — сказав Ванько. — Тим більше, він відчинений. Лише папірцем затулено, щоб дверцята не хряпали.
Але цей варіант нам не підходив. Усередину мали потрапити всі, а не тільки Іван. Доведеться ламати.
— У мене лишилася термовибухівка, — повідомила Іскра.
Повністю двері в храм вибивати не знадобилося. Досить було тільки зірвати замок. Іскра встановила зовсім невеликий заряд.
— Півкроку назад, — попросила вона.
Заряд не вибухнув, а неголосно зашипів. Дужка замка розжарилася і зблиснула в темряві червоним вогником. Метал приречено дзвякнув, замок вилетів із петлі й бухнув об землю.
— Можна заходити, — сказала Іскра, і ми із Сірим штовхнули вперед важенні двері храму. Вони не зрушили з місця. Коля з Ваньком кинулися нам на допомогу, і одна зі стулок, зрадницьки проскрипівши на весь безлюдний квартал, подалася всередину.
У храмі було темно і тривожно.
— За мною! — гукнув Іван.
— Не забудьте причинити двері, — скомандувала Іскра. — Нам не треба зайвих очей.
— Не хвилюйся, — сказав Сірий. — У цьому кварталі люди не живуть.
— Людей немає, а солдати можуть бути! — парирувала амазонка.
Ми говорили досить тихо, але відлуння відносило наші слова вгору, до невидимих склепінь монументальної споруди. Вони відштовхувалися від плафона й поверталися до нас, підсилені порожнім простором. Здавалося, що ми в цьому мороці не самі. Іскра ввімкнула ліхтар і почала обстежувати приміщення.
Ліхтарики були в кожного з нас. Промені світла схрещувалися в химерному візерунку, схожому то на ґрати, то на розсипані, окремі жовті лінії, що пронизували морок наскрізь.
Собор і всередині нагадував європейські католицькі храми. Ліхтарик вихоплював з темряви потужні основи колон, що підпирали склепіння. Вони утворювали центральну галерею, де були лави для парафіян. Тобто, те, що від них лишилося за сто років суцільного мародерства. Спритні руки місцевих жителів розтягнули міцне дерево на дрова. А те, що ще стояло під склепіннями, було розламане, побите, розшматоване. Уламки ніжок і підлокітників постійно чіплялися до наших черевиків, коли ми йшли в напрямку до вівтаря. Фрески на стінах, потрапляючи у промінь ліхтарика, нервово блимали тьмяними фарбами.
Але ж ті, хто сюди приходив, вірили, що Бог урятує їхній світ. Про це вони молили небеса до останньої миті, яка, без сумніву, настала раптово й нагло. Коли минувся перший, інстинктивний страх перед невідомістю, яку чаїла в собі незнайома споруда, я раптом фізично відчув увесь той біль, з яким люди молили тут прощення і сподівалися на любов. Віра, надія і любов — ось що допомагає розумному звірові під назвою людина позбуватися звірячого і знаходити людське. Не вийшло. Ні в кого не вийшло. Тому храм і порожній, а той, хто покидав його останнім, навісив великий важкий замок на двері. А що шукали тут ми? Ось я, наприклад. Я вірив, що скарб принесе нам довгоочікуваний мир. Сірий, вічно чужий і неприкаяний фермер, хотів стати своїм по той бік Стіни. Іскра просто виконувала поставлене завдання. Діти очманіли від припливу адреналіну. Покинутий собор покірно терпів нас усіх у собі, разом із нашими відвертими та прихованими мотивами, з нашою манією величі та комплексами меншовартості, з нашим егоїзмом і готовністю до самопожертви, з бажанням побудувати прекрасний новий світ, не залишивши каменя на камені від старого. Храм покірно відкривав занедбані галереї метушливим людям, що пробивалися крізь щільну темряву з малопотужними «світлячками» у руках.
— Ось він, — сказав Іван і посвітив ліхтариком на вівтар. — Це те, що ми шукали.
Перед нами була тумба з білого мармуру, з чорною квадратною плитою у верхній частині. На плиті стояв потужний свічник із недогарками. Воскові сталактити, потемнілі від часу, сповзали на чорну мармурову стільницю. Але основа вівтаря була білою й чистою — як і тоді, коли тут відправляли найпершу службу.
— Господи! — вигукнула Іскра. — Це те, що ми шукали!
Це могли бачити парафіяни, які щодня відвідували храм. Це бачили й ми. І ми б ніколи не звернули на це уваги, якби не розуміли значення побаченого. На боці вівтаря, зверненому до пастви, виднілася значних розмірів анаграма. Бронзова літера «А» була захована в коло, розімкнуте в нижній частині. Це коло символізувало грецьку «омегу», але не рядковий її варіант, що висів у мене на грубій мотузці під сорочкою, а великий, заголовний — Ω. Із такої «омеги» зазвичай починається абзац у грецьких книгах або листах.