Вона кинула вниз освітлювальний заряд. Поки він падав, ми встигли розгледіти зварену з арматури драбину, нижня частина якої була замурована в цементну підлогу. Спускатися ми мали метрів шість, драбина були крута й досить слизька. Я переставляв ноги зі щабля на щабель і бачив, що в підвалі, який відкривався очам, немає нічого старовинного й таємничого. Звичайнісінька пилюка і бруд. Як у ростовській каналізації. Діставшись низу, я обтрусив іржу, прилиплу до долонь.
Слідом за мною спустилися й інші. Усі, крім Сірого. Він залишився нагорі, біля входу.
— Я постою тут! — гукнув він в отвір над нашими головами. — Хтось має прикривати шляхи відходу.
Іскрі, вочевидь, це не дуже сподобалося, вона насупилася. Можливо, фермер просто злякався. Але логіка в його словах, без сумніву, була, тож войовниця йому не сказала нічого. А даремно. Глянь вона в очі Сірому — побачила б таке, що веліла б усім миттю забиратися звідси. Й усі загадкові події, що сталися з нами, склалися б мозаїкою в ясну картину, де нічого зайвого не було б. Ми б устигли.
Але він лишився нагорі. А ми стояли на нерівній цементній підлозі підвалу й роззиралися навколо, намагаючись відігнати темряву невеликими ліхтариками.
— Сюди! — почув я голос Іскри.
Носки черевиків зачепилися за бетонні «хвилі» на підлозі, але я втримався на ногах. «Світлячок» Іскри вирвав із темряви щось схоже на сталеву заслінку, схожу на ту, за якою в бункері ховався колишній господар Ростова, отаман Козій. Замість ручки на дверях був важіль. Дівчина потягнула його на себе. Двері не піддавалися. Під ручкою були якісь кнопки — чотири ряди по три. Іскра змахнула з них пил і ми побачили цифри — від нуля до дев’яти, і ще два знаки — «решітка» і «зірочка».
— Це щось не схоже на старовинний скарб, — Іскра із сумнівом похитала головою.
— Але давні листи нас привели саме в цей собор. Що скажеш? — я спробував із нею посперечатися.
Двері були старі, але явно молодші шестиста років. Циферблат із кнопками свідчив про те, що за весь час техногенної епохи ми були не першими відвідувачами таємничого підвалу.
— Ану перевір мене, — попросила Іскра, торкнувшись щілини між одвірком і стіною. — Чи мені здається?
Я притулив долоню до щілини. Волога й податлива — наче її замазали цементом зовсім недавно і він не встиг висохнути. Тут щось не так — говорив мені розум. Але пошуки скарбів, які рано чи пізно мали нас привести до Верховного Правителя, уже геть виснажили мене. Я втомився сумніватися, тож сказав Іскрі:
— Тобі здалося. Усе гаразд.
Можливо, якби я сказав їй те, що думав, усе склалося б інакше. Але я сказав те, що хотів сказати, обманюючи самого себе: не варто звертати уваги на дрібниці, коли мета так близько.
— Тоді треба тиснути на кнопки, — квапив Іван. — Інакше як нам туди потрапити?
Нам не вистачало продуманих рішень. Але ми не мали наміру повертати назад.
— Тиснути треба, — твердив Ванько.
— Ти знаєш, що тиснути? — роздратовано кинула йому Іскра.
Іван скорчив мавпячу гримасу і знизав плечима.
— Тоді замовкни!
Потрібен був код. У мене виникла ідея. Але впевненості не було.
— Як ти гадаєш, — запитав я Іскру, — скільки в нас спроб?
— Нащо питаєш, Яне? — сумно усміхнулася вона. — Ти ж сам усе чудово розумієш.
Так, я розумів. Завжди, що б ти не робив у житті, спроба тільки одна. Неможливо входити в одну й ту ж річку двічі, неможливо жити, ніби писати чернетку, з надією, що потім перепишеш начисто. І вдруге відчинити найважливіші двері в житті теж неможливо. Є тільки одна спроба.
— Я знаю цифри, Іскро. Я спробую.
— Я знала, що ти знаєш, — вона несподівано обняла мене й поцілувала в неголену колючу щоку.
Від вологого дотику її губ струм побіг моїми жилами, і десь усередині, коло серця, замкнулися контакти моєї рішучості. Телефон, який завів мене в ліс до Софії Палеолог. Розташування гробниць у стародавньому монастирі. Все це міфи і сни. Але телефон, телефон… Я пам’ятаю всі цифри номера. І це — єдиний код, який у нас є.
— Набирати? — запитав я Іскру, підійшовши до броньованих дверей.
— Набирати! — загули всі хором.
Мій вказівний палець, здавалося б, сам, без участі моєї волі, тиснув на циферблат. Кнопки по-різному провалювалися під пальцем: одні легко, інші чинили опір. Не знаю, як і чому, але я здогадався після кожної осмисленої цифри тиснути й на «зірочку». Що значить «осмислена цифра»? Дуже просто. У голові я тримав план крипти Вознесенського монастиря, який накреслила Ірина. Пронумеровані саркофаги та лінії між ними. Павутина, пов’язана в код, який я вводив у хитрий замок, мала бути єдиним розв’язком цієї нової шаради.