Вісім. Зірочка. Дев’ять. Зірочка. Дев’ятнадцять. Знову зірочка…
Від напруги мені перехопило дух. Я глянув на Іскру. Важка крапля поту виповзла в неї з-за вуха і скотилася за комір. Ну що ж, набираємо далі.
П’ятдесят сім. Зірочка. Чотири. Зірочка. І, нарешті, п’ятдесят три.
Ми в очікуванні дивилися на двері. Нічого не відбувалося. Найзагадковіші з усіх дверей стояли нерухомо. Замок не скреготав. Скарби нашим здивованим поглядам не відкривалися.
— Щось не так? — запитав Миколка.
Ні, все так. Я ввів ті цифри, які знав. Набрав їх у потрібному порядку. Та ми стояли перед зачиненими дверима. Можливо, за півкроку до скарбів.
Іскра першою спробувала знайти рішення.
— Натисни «решітку», — порадила вона.
Я щосили вдавив великим пальцем кнопку з «решіткою».
— Ну, Сім-Сім, відчиняйся…
Усередині замка дзвякнув якийсь важливий механізм. Я відсмикнув руку. Двері відійшли від одвірка — повільно, важко, ніби знехотя. Від чавунного скрипу, який запрошував зазирнути в темну щілину, серце стислося в грудку страху.
— Тобі теж ніяково? — запитав я Іскру. — Чи це тільки мені?
— Треба радіти. А ти боїшся. Отже, щось не так, — ухильно відповіла вона, не зводячи очей з чорної вузької щілини, куди не міг пробитися промінь ліхтарика.
— Не товчіть воду в ступі, — грубо й фамільярно втрутився Коля. — Ну що, йдемо?
Я потягнув на себе металеві двері. Нерозумно було сподіватися, що за ними відкриється перехід у світ багатства та ситості, вистелений червоними доріжками і пелюстками троянд. Ми стояли перед прямокутним отвором і безглуздо махали ліхтариками, розсікаючи темряву за ним тонкими променями світла. Там була маленька комірчина з обдертими стінами. Таким спустошеним я не почувався вже давно. І думаю, не тільки я, а й усі, хто стояв зі мною поруч. У комірчині не було геть нічого. Крім купи старих газет і муміфікованого щура із зубастою пащекою. Ліхтарики нишпорили по далеких кутках комірчини, ніби від наполегливої метушні жовтих променів щось путнє могло там, у тих кутках, з’явитися.
Нічого.
І раптом ми почули команди. Спершу вони долинали зверху. «Швидше! Швидше! Швидше!» — слова змішувалися з шумом важких моторів. Біля собору стояла військова техніка. Десятки пар міцних черевиків топталися всередині храму — і цей звук ні з чим не можна було сплутати.
Нас оточували. І це могли бути тільки вони. Люди Господаря. Верховного Правителя Московії. Це була пастка.
— Будемо відбиватися, — дістав свою заточку Коля.
— Сірий! — крикнув я. — Сірий! Чому не попередив?!
— Не треба кричати, Яне, — спокійно сказала Іскра. — І відбиватися не треба.
Вона все зрозуміла. Сирий одвірок, порожнеча за дверима, прудкі й конкретні хлопці зовні. Це була пастка, поза всякими сумнівами. І хтось зі своїх був до цього причетний. Той, хто не спустився в підвал.
Ванько заплакав. Так дивно, несподівано і зворушливо. Ніколи не думав, що саме в цього, авантюрного й жорсткого хлопчика, не витримають нерви.
— Нас уб’ють? — хникав він, притулившись до Іринки. — Вони не вб’ють нас?
— Ні, звісно, ні… — гладила його по голові дівчинка, сама готова розревтися від страху та відчаю.
Коля й Оля були готові боротися. У промені ліхтарика я побачив, що в їхніх очах танцювали злі вогники. Іскра теж їх побачила і повторила з притиском:
— Відбиватися не треба. Це наказ. Будемо здаватися.
— Виходьте!!! — почувся голос зверху. Потім клацнув затвор автомата і щось ударилося об підлогу зі сталевим дзвоном. За лічені секунди підземне укриття заповнив їдкий дим із запахом цибулі.
— А це для чого? — закашлявшись, крикнула Іскра. — Все одно ж виходимо.
— А це щоб хутчіш виходили! — неприємно захихотів голос над нами.
Ми швидко піднялися нагору іржавою драбиною. Значно швидше, ніж спускалися. Я не бачив, що роблять із тими, хто вибрався раніше мене. Очі горіли, у носі й роті пекло, по щоках текли сльози. Я ледве виліз, добряче гепнувшись при цьому головою об бетонне перекриття. Щойно я з’явився з квадратного отвору, як отримав удар — спершу жорстким черевиком по щиколотці, а потім по потилиці — прикладом. Коліна підігнулися. Чиїсь руки підхопили мене й потягли до виходу із собору. Перед очима все попливло, але я встиг помітити, що в храмі світло. Навколо діри в підлозі на місці вівтаря стоять бородаті солдати дикуватого виду. На кожному, як на новорічній ялинці, величезна кількість зброї. У кожного в руках — смолоскип. Єдиний зі зграї, хто не тримав факела, був схожий на Сірого. Та це він і був, власною персоною. Він зробив крок у мій бік і сказав одне лише слово: «Вибач». Сірий хотів зробити це непомітно, але бородані були гострозорими хлопцями. Вони відтягнули зрадника від мене, а мені ще раз ткнули в потилицю чимось важким і тупим. Мабуть, для профілактики, бо ж я не робив жодної спроби втекти. Розмите зображення погасло. Я провалився в безпам’ятство.