— Борошно. Якби рвонуло, то машина — в лайно, а ми всі — у білому, — сміялася горила.
До речі, ми з фермером лише крадькома могли зиркнути на обличчя наших дізнавачів, оскільки стояли на колінах і тримали руки на потилиці. Нам категорично заборонили зводити очі.
— Хто з вас господар воза? — запитав владний старий.
— Мій віз, — подав голос фермер.
Хтось легко ткнув його в груди. Жест можна було б назвати дружнім, якби не дуло, яким він був зроблений.
— Нащо машину замінував?
— А раптом хтось би спробував його поцупити, моє борошно? — озвався фермер обурено.
Мавпоподібний закивав. А за ним — його товариші. Старий іронічно заскрипів:
— Ні собі, ні людям, значить? А ти жадібний.
— А ти б не став жадібним? — обурився фермер. — Усе нас грабують. Ми по зернятку, по крихті з цієї розпроклятої землі вичавлюємо собі на прожиток. А потім, значить, приходять такі, як… ці… значить…
Він затнувся. Хотів сказати «такі, як ви», але вчасно похопився, що дискусія може погано для нього скінчитися.
— І? — знущальним тоном, але цілком миролюбно промовив старий.
— І забирають усе. Ніби чекають, доки в нас хоч щось з’явиться.
— Та годі тобі на людей пащекувати. Ти краще скажи, аграрію, де розтяжки навчився ставити?
Фермер тут же знизив градус свого виступу на захист аграрного сектору. Він спідлоба, швидко, глянув на старого. Той підійшов до невдахи-селянина й зупинився поруч, поклавши великі, схожі на костомахи, руки на дуло і приклад автомата. Я теж зміг його роздивитися. Ще й який старий, скажу вам! Йому було років сімдесят. Але, схоже, більшість із них він провів на свіжому повітрі. На ребристому залізі оцього БТРа, з якого він так легко зістрибнув, аби приєднатися до натовпу своїх орків. Високий, жилавий, з довгою сивою бородою. Вона, як Чумацький Шлях у темному небі, лежала на брудному, аж чорному камуфляжі — і здавалася напрочуд чистою. До того ж він її дуже акуратно, дбайливо відсував убік, коли вона чіплялася за планку прицілу його автомата. Дуже колоритний дідуган. Він міг би подобатися людям, якби не глибокі віспини, густо розсипані на обличчі. На тлі білої бороди вони здавалися чорними вирвами. І дивна іронічність теж не додавала йому приємності. Звісно, я його майже одразу впізнав. Адже я колись займався його психічним станом. Це був Рябий. Той самий отаман «кротів», якого я вилікував од депресії. Я сподівався, що він упізнає мене. І що це поліпшить нашу ситуацію.
Це були «кроти». Ті самі, від яких я пішов у Таганрозі. А бородатого ставного старого з віспинами на широкому, як російське поле, обличчі, я б ні з ким не сплутав. Рябий. Мій колишній пацієнт, що його я вилікував від депресії. Так можна назвати його дивну хворобу, від якої страждав і він сам, і його колоритне оточення. Причому, оточення дужче. «Я нікчема! — кричав він у своїй резиденції, і стіни здригалися від того реву. — Я нікчема!»
А наступного дня він вже збирався будувати — ні багато ні мало — Великий Халіфат від моря до моря. Загалом, діагноз типовий для нашого часу — манія величі, викликана комплексом неповноцінності. У хвилини спокою його можна було б назвати гуманістом. Він любив поговорити по щирості. Умів читати. Іноді навіть читав між рядків. Але коли впадав у стан немотивованої люті, ставало очевидно, що з усього людства він цінував лише одного представника — себе.
«Коли ми захопили Єйськ, — розповідав мені один із його охоронців, — Рябий був на першому БТРі. Від тамтешніх дикунів ми ніяк не могли звільнити одну позицію. І тоді Рябий послав до них парламентера».
«І що, домовилися?» — поцікавився тоді я.
«Не було потреби, — розсміявся громила. — Цей парламентер був просто весь обмотаний вибухівкою. Коли він опинився за їхніми укріпленнями, Рябий натиснув на кнопку, і все. Війна скінчилася».
Мені було не до сміху. «Кроти», вони ж такі. Беруть приклад зі свого отамана. Цінують тільки свої бажання. Не жаліють нікого — ні своїх, ні чужих. Кожна мить у їхньому лігві — це ризик для життя. І ось, коли я від них відійшов нібито далеченько, вони знову — поруч.
— Загнали їх, як зайців, — сказав хтось у натовпі.
— Ну, не бозна яка заслуга, якщо заєць скаче просто перед фарами бронетранспортера, — зауважив Рябий, — лише натисни на газ — і він твій.
Його люди дружно зареготали. Цікаво, впізнає чи ні?
— Так, кажете, цей обмотав свою каракатицю розтяжкою? — знову поцікавився Рябий, вказавши на фермера.
— Так, так, — підтвердило слухняне багатоголосся.
Могло статися що завгодно. Просто зараз. Фермер понуро опустив голову і приготувався прийняти свою долю, якою б вона не була. Моє нутро нервово стискалося від страху. Рябий не впізнавав мене. Або вдавав, що не впізнає. Я чекав, дивлячись у сіре небо.