Розділ 25. Час одкровень
— Ну що, дурнику, очуняв?
Він сказав це спокійно, без ненависті, майже ласкаво. Але цей його тон був вищою формою знущання. Тріумф над поваленим ворогом не варто було підсилювати за допомогою інтонацій. Тріумф і так був очевидним, повним та безповоротним.
Я повертався в реальність повільно. Виходив із хворобливого забуття, не помічаючи кордону між мріями та матеріальним світом. Та й хіба можна було назвати сном той стан, у якому я перебував? Чорнота, суцільний морок, головний біль. Це зовсім не те, що бродити в чужих снах, надівши на голову снейроартрограф. Утім, біль нікуди не подівся навіть тоді, коли я побачив, що навколо мене — не морок чорної кімнати з вимкненим світлом, а досить комфортний кабінет із м’якими диванами й полірованими столиками. Господар цього кабінету, незважаючи на вбогість міста, яким правив, любив комфорт і ненавидів вимушену аскезу імператора без імперії. Переді мною був Він — той самий Верховний Правитель, до якого ми так довго й наполегливо підбиралися. Верховний Правитель сидів у кріслі й, закинувши ногу на ногу, погойдувався.
— Зніміть із нього кайданки, — сказав він охоронцям. — Він нікуди звідси не втече. Ти ж не будеш смикатись?
Правитель спокійно посміхався, і від кутиків його очей розходилися дрібні промінці зморщок. Він викликав довіру до себе. Я не подав жодного сигналу на знак згоди — він же й так знав, що мені дітися ніде. Охоронці за моєю спиною розстебнули кайданки на моїх зап’ястях, і біль у вивернутих суглобах майже відразу затих. «Амель, — сказав я собі, намагаючись заспокоїти своє серце. — Амель». Але почуття вселенської краси до мене не поверталося. Може, мені вдалося б відчути всесвіт, якби я зміг одягти свій барвистий одяг і почати древній танець з обертанням навколо своєї осі. Але те, що варвари зняли з мене кайданки, не означало, що вони дозволять мені кружляти посеред кабінету повелителя дикунів. Тим більше, що я пообіцяв не сіпатися.
— Ви ж розумієте, що я нікуди від вас не дінуся.
Мої слова можна було розуміти двояко. Чи то я звертався на «ви» до господаря кабінету. Чи то мав на увазі всю ораву озброєних людей, що юрмилися навколо мене. Але Правитель зрозумів ці слова по-своєму. Він клацнув пальцями й нервово сказав:
— Усі геть, хлопці. Вийдіть звідси.
За моєю спиною засопіло, закректало грізне воїнство.
— Він нічого вам не зробить, точно? — несміливо спитав один.
— Мені треба повторювати? — підняв брову начальник.
Це було зайве. Загримотіли важкі черевики, брязнули автомати. Кілька секунд суєти та сум’яття — і ось похмурий натовп дикунів залишив нас наодинці з Верховним Правителем країни переможного варварства.
Він довго, уважно, з цікавістю розглядав мене. А я — його. Бляклий, непоказний чоловічок із залисинами на великому лобастому черепі. Водянисті оченята з дрібними зморшками в кутиках свердлили мене прискіпливіше за найсучасніші аналізатори, які я бачив за Стіною. Я не міг би точно визначити колір цих холодних очей. Чи то світло-сірий, чи прозоро-блакитний.
Якоїсь миті мені здалося, що білки темніють і очі стають навіть чорними — як у демона, що живиться чужим страхом. Але ні, це був просто невдалий ракурс. Щось на кшталт тіні на обличчі. Сірому, викривленому в недобрій усмішці. Одяг на ньому теж був сірий. І тільки блискучі ґудзики мундира натякали на те, що переді мною людина, а не король щурів та мишей. Той самий чоловік, який дивився на мене з екрана в ростовському підвалі.
— Ну от і побачилися, друже скомороше, — з неприємним смішком мовив Верховний Правитель. — Кажуть, ти шукав скарби, щоб зустрітися зі мною? Це в тебе вийшло.
— Привіт, — відповів я. Щоб вимовити це коротке слово, мені знадобилося зібрати воєдино всю свою волю. Я не хотів його називати на «ви», а звертатися на «ти» — навіщо ж брехати? — я боявся. Бо ж усі ми, люди Дикого Поля, глибоко в душі — раби, які не здатні переступити через взагалі-то невисоку перегородку, що відокремлює раба від пана. Хоча вона, складена з наших страхів та забобонів, стоїть лише в нашій уяві. Ми так багато створюємо пісень про свободу, про те, що треба втекти від господаря за море, на чужину або просто в чисте поле, але при цьому вважаємо за краще не співати про те, що там, на чужині, ми тільки те й робимо, що шукаємо нового господаря. Який майже нічим не відрізняється від мишачого пана переді мною.