Він скривився на мою відповідь. Повів носом, як дикий звір у передчутті прихованої небезпеки. Але не заперечив. «Фамільярність допускається», — зазначив із полегшенням мій переляканий розум.
— Ми могли б тебе просто позбутися, — сказав господар підземного кабінету, немов кинув мені кістку. — Каву будеш? Натуральна, не сурогат.
Я похитав головою. Вирішив відмовлятися від усього, що він мені запропонує. І цієї ж миті, як на зло, смертельно захотілося ковтнути тієї кави. Я відразу зрозумів його манеру: тримати співрозмовника в напрузі та страху, несподівано розслабляючи його спалахами людинолюбства і знову повертаючи в стан загіпнотизованої здобичі.
— Ну як хочеш. А я вип’ю.
Він взяв зі столу емальований кухоль, дмухнув на хмарку гарячої пари і з насолодою ковтнув. На заздрість мені.
— Ми могли б тебе позбутися, — повторив він. — Усе, що можна було отримати від тебе, ми вже отримали.
— А що саме? — запитав я.
— Ха-ха-ха! — розсміявся господар підземелля. — Я ж кажу — дурник. Ти так і не зрозумів. Ну скажи, скажи мені, що ти побачив у підвалі під собором? Га?
— Нічого, — стримано вимовив я. — Там було порожньо.
— Правильно, дурнику, нічого, — по-дитячому зрадів Правитель. — А чому там було порожньо, друже? Знаєш?
— Знаю.
— Ану скажи.
— Усе, що там було, твої орки забрали до нашого приходу.
Він зареготав. Істерично, голосно, з переливами. Захлинаючись, мішаючи в слиняву кашу хворих емоцій і високі обертони, і низькі басисті рулади. Якби звір над розтерзаним тілом здобичі міг реготати, то він робив би це саме так. Регіт закінчився так само раптово, як і почався — наче невидима рука вимкнула рубильник за спиною підземного короля.
— Я розповім тобі одну історію, — сказав Правитель спокійно.
Я кивнув. Він кивнув у відповідь. «Грає в свободу вибору», — подумав я.
— Одного разу, — почав він здалеку, — хороші хлопці з казкової країни попросили одного скомороха знайти і знешкодити нового ватажка поганих хлопців. Вони сказали, що цей ватажок хоче стати імператором темного світу. І це була правда. Скоморох був старий, дурний і закоханий. Напевно, тому й погодився. Але імператор, на відміну від скомороха, не був дурним. І тому поруч із блазнем постійно був імператорський шпигун. Тобто: господар світу темряви знав усе, що замишляють проти нього хороші хлопці з доброї казки.
— Сірий, — зітхнув я. — Фермер. Я це відчув ще тоді, коли він відмовився спуститися в підвал. Як ви його змусили служити тобі?
— Ні, друже, ти нічого не зрозумів, — ляснув мене по плечу імператор. — Якби зрозумів, то не спустився б у бетонне підземелля. І не опинився б тут.
Ще один великий ковток кави. І продовження розповіді. Правою рукою я заліз під комір своєї сорочки. Збоку це виглядало, як нервовий рух зневіреного. Але той рух був цілком усвідомленим: я перевірив, чи на місці мій медальйон з темного старого металу у вигляді двадцять четвертої літери грецького алфавіту.
А господар насолоджувався своєю перевагою:
— Там, за Стіною, твого друга добре обробили. Навчили всім премудростям лазутчика. У ньому навіть прокинулося звірине задоволення від убивства супротивника. Чого раніше, напевно, не було. Тільки його забули навчити тому, що нову батьківщину теж потрібно любити. Як стару. Цього він не міг. От що́ ти знаєш про його минуле життя, до зустрічі з тобою? Правильно, нічого. А я знаю, що Сірий втратив усю свою родину під час набігу «кротів» на його село. Хтось у нього там, під Ростовом, ще залишився. Племінник, чи що… Але вам, борцям за світле майбутнє, це було геть нецікаво… Він сам прийшов до нас.
— Що?!
Сірий сам до них прийшов. Що за єресь? Краще б він огрів мене чимось важким.
— Так, скомороше. Він сам прийшов. Щойно його відправили на цей бік Стіни. Через старий підкоп. Так, як бачиш, я й про це знаю. Так от, із того моменту, як ви потрапили сюди, я знав про вас усе. Про цілі, плани й переміщення вашої групи. Іноді із запізненням, а іноді — з випередженням. Знайти надійні способи зв’язку — це ж нині не проблема. Навіть тут, у країні дикунів… А знаєш, чому Сірий прийшов до нас? Він зрозумів, що йому не прижитися у вашому світі. А-а, забув. Чому ж у «вашому»? Ти, скомороше, там теж чужий. Зелена трава і смачна їжа — це не для тебе. Твоє — це суміш гівна, пилу та крові. Як і моє. Як і Сірого. Ось воно, справжнє життя, не картонне. Б’є ключем. Воно — тут.
Моя рука намацала медальйон на шиї. Буква була на місці. Я завів великий палець правої руки під кулон, а вказівний поклав на потайний замочок. У будь-який момент я був готовий натиснути. Головне, щоб Правитель цього не помітив.