— Отже, ти знав і про підвал, де ми жили? І про те, кого ми шукали? — запитав я.
— Ти про французького генерала, чи що? — скривився Верховний. — Звісно, знав. Ви дуже старанно його шукали. Я уважно стежив, щоб із ним у вас усе якнайкраще вийшло. Таки постарався. Зробив усе можливе. І про те, що ви залізли в голову цьому тупому чухонцеві, я теж знаю.
Для нього не було секретом і те, що́ я там побачив на борту стародавньої караки. Можливо, він не знає всіх деталей, та це вже зайві подробиці. Для правителя важливе не тло, а суть. Суть же він вловив одразу.
— Ви невідомим мені способом накреслили карту, чи щось на зразок неї. І вирушили з нею в Кремль. Невже вас так погано підготували? Чому ви не знали, що Вознесенського монастиря немає вже років сто? Навіть більше — майже двісті.
— Не було зв’язку з Україною. Батарейки відключилися, — промимрив я.
— Батарейки… — скривився мій співрозмовник. — А ще книжки читає розумні… Історія від батарейок не заводиться — це я тобі точно кажу.
— Ви не маєте права дорікати мені, — патетично і якось по-дурному перейшов я на «ви».
— Не маю? — він упритул присунувся до мого обличчя, і мені здалося, що я знову побачив, як чорніють його зіниці. — Не маю права, кажеш? А в тебе було право малолітку відправляти до прокажених? Кидати її там напризволяще? А солдатика в річці пам’ятаєш? А іншого бійця, молодого, на блокпосту, не забув? У цьому теж я винен? Ні, не я, дорогий мій. А ти! Між іншим, твоя дівчинка могла там лишитися назавжди. І гнити заживо з іншими «проками». Що ти на це скажеш, гуманіст чортів?
Мені й справді було ні́чого сказати. Злісний, як казковий карлик, повелитель підземелля скочив на ноги. Я помітив цікаву деталь: підошви його черевиків були невміру товстими. Він ходив на них, як на маленьких підставках. «Це для того, щоб здаватися вищим», — здогадався я. Верховний Правитель і справді був майже карликом і прагнув це приховувати. Але щодо Іри він мав рацію: я ризикнув дівчинкою. Зробив її своєю ставкою в смертельній грі. І ось розумію, що виграш — не в нас.
— Гаразд, чого це я розхвилювався? — знову посміхнувся Верховний. — Яке мені діло до цього дівчиська? Далі буде цікавіше, я тобі обіцяю.
Карлик знав і про креслення на клаптиках шпалери, і про «альфу» з «омегою». Він знав, що ми шукали ці літери по всій смердючій клоаці на ім’я Москва. І те, як ми знайшли «А» і «Ω», він теж знав.
— Це ж я вам підсунув ідею з листами Зої. А ви й не помітили. Ти не помітив. Ти забув, як у підвалі в Козія бився в падучій, намагаючись з’ясувати зміст моєї половини листування двох Палеологів, Софії та Мануїла. А ця твоя кохана… Ідіотка Іскра, чи — як там її? — Софія, влаштувала в Ростові повний розгром, щоб тільки переправити тебе разом із цими папірцями через Стіну, у країну добрих укрів. Ну і що з того вийшло? Нічого ви не знайшли. Ціна цим папірцям не більша, ніж шпалерам у вашому підвалі… А ви шукали, длубалися, змусили кращих учених світу плавити свої мізки над тією макулатурою. А в результаті опинилися тут, у мене. Ви думаєте, що за вами стоїть весь цивілізований світ. Що він вас урятує. Але знадобився всього-на-всього один мій шпигун. Один тупий фермер, один сліпий інструмент моєї волі. І він зруйнував усі ваші розумні плани… Ваш нібито цивілізований світ так само скінчиться, як і наш, дикий. Бо все навколо прагне хаосу. Саме хаос — основа світобудови. Сильний пожирає слабшого. А найсильніший — сильного. Запам’ятай це, філософе. Наостанок запам’ятай.
Здається, він таки втратив пильність. Стрибаючи по кабінету на своїх товстих підошвах, він геть забув про свій кухоль на столі. Він не знав, що, відмовившись від кави, я тільки й думав про той кухоль. Він став центром мого світу. Все, що було навколо нього, втратило обриси. І самого Верховного Правителя я бачив не зовсім чітко. Але я відчув, що він більше не дивиться на мене. У цей момент я різко, але нечутно, висмикнув праву руку з-за коміра. Моя долоня описала дугу, на іншому кінці якої був металевий кухоль. І вже над ним я вказівним пальцем натиснув на замок.
Поки Верховний Правитель обернувся, темнуваті кристалики, схожі на тростинний цукор, устигли впасти в його напій і розчинитися. Ось і знадобилося мені те, що я тягав із собою довгі роки по Дикому Полю.
— Запам’ятаєш? — повторив Правитель.
— Запам’ятаю, — спокійно погодився я. — Чи має для тебе якусь цінність те листування по-грецьки?
— Жодної, — посміхнувся Правитель. — Мабуть, жодної. І ніколи не мало, якщо чесно. З того часу, як зруйновано палац у формі тризуба. Хочеш, віддам тобі свою половину того епістолярію?
Він не тільки вивчив весь наш шлях країною боліт. Він знав більше: в його руках була доля скарбів тамплієрів. І я маю зробити все, щоб він сказав мені правду. Зараз.