— А можна спитати тебе?
— Звісно, скомороше, питай. Тепер я не маю чого від тебе приховувати.
«Невже мені зараз відкриється істина?» Я відчував, що хвиля невимовного задоволення піднімається звідкись знизу вверх. Це почуття було схоже на збудження жениха в передчутті зустрічі з нареченою.
— Скажи мені, коли ти встиг вивезти з собору скарби тамплієрів?
Його очі широко розчахнулися. Щелепа повисла від подиву. На широкому лобі з’явилися зморшки, а залисини вкрилися плямами від припливу крові. Без сумніву, моє запитання його дуже здивувало. І розсмішило. Він знову вибухнув істеричним реготом. А заспокоївшись, заговорив механічним голосом учителя, який пояснює прописні істини. Заради яких не варто було збуджуватись.
— Там не було скарбів. Ніколи. Жодних. Коли я зрозумів, що ви прийдете в цей храм, я розпорядився встановити в підвалі двері з кодовим замком. Під вівтарем була звичайна комора. Ти ж не зовсім кінчений ідіот і мав би зрозуміти, що жодні скрині не вмістяться в маленькій бетонній комірчині. Ніде їх було там розставити. Ні тамплієрам, ні їхнім послідовникам. Ні, тим більше, правителям країни боліт.
— А де ж скарби?
— Тут, на командному пункті. Їх перевезли сюди задовго до мене. Той самий правитель, що зруйнував палац, схожий на тризуб. Вам про цього хлопця, здається, говорили. Дідусь, що гнив заживо, — пам’ятаєш? А-а, вибач, тебе ж не було в Кремлі. Ти злякався й послав туди дівчинку. Замість себе.
Слова можуть жалити отрутою кобри. Мені було нестерпно боляче згадувати, що я втягнув у цю історію чотирьох малоліток і, сам того не розуміючи, використовував їх як сліпий інструмент своєї волі. До того ж, як з’ясувалося, та воля була не моєю. А злобного карлика з кольоровими очима.
— Так, і ще. Якщо хочеш, я можу тобі показати скарби. Досить цікаві штучки. Деяким із них по дві тисячі років, я так розумію.
Це був повний крах ілюзій. Я зводив кам’яний неприступний замок у серці, але його фундамент виявився піщаним. Краще б я використовував бетон.
— І ось тут, дорогий мій скомороше, ми переходимо до найважливішого, що тільки може бути в нашій з тобою історії. Багато років тому вчені вигадали страшну зброю, яка могла знищити всю нашу планету. Ядерні ракети. Одну з них ти бачив у лісі. Звичайно, токсичний напалм — дуже ефективна штука. І всі інші забавні іграшки, які нам лишила минула імперія, теж вельми вражають. Але у дальності польоту з давніми ракетами не може зрівнятися ніщо. Шкода, що їх узяли під контроль миротворці, а потім знищили. Але не всі. Ти ж одну бачив, правда ж? У лісі, біля самої Стіни? І я бачив їх там, і не одну, скажу тобі прямо, а більше. І в нас тут, у підвалі, є цілий центр управління цими ракетами. Ми хоч зараз готові до них підключитися. Потрібен тільки код. Особливий набір цифр, за допомогою якого ядерні міжконтинентальні сигари нас послухаються. А з кодом сталася справжня плутанина. Він ніде не зберігся. Ні в таємних документах, ні на електронних носіях. Ніде. І ось, копирсаючись в архіві, ми знайшли цікавий факт.
Верховний Правитель раптом різко, як фокусник, зробив легкий рух, і в нього в руках з’явився аркуш пожовклого паперу. Він тицьнув його мені.
— На, читай. Це лист командувача ракетними військами. Старий, аж трухлявий. Лист, ясна річ, — бо командувача повсталий народ давно розірвав на шматки. А листа зберіг його водій. Він же першим і стукнув свого начальника по потилиці. Здається, ломом. Деталей не знаю, тато не розповідав. До слова, я син того самого водія.
Мені на долоню ліг жовтуватий аркуш. На ньому було написано:
«Цілком таємно. У відділ інформаційно-психологічних операцій ракетних військ. Розпорядження. У зв'язку з загостренням внутрішньополітичної ситуації в країні дані про код запуску ракет повністю знищити. З групи людей, з якою працюють ваші психологи, вибрати двох найбільш підготовлених і молодих. За допомогою сугестопедичного методу забезпечити повне стирання особистості, створення нових спогадів, імплантувати необхідний набір цифр у їхню нову пам'ять про себе». Число. Підпис.
— Ну, і до чого тут я? — з подивом запитав я.
Замість відповіді Верховний Правитель почав говорити цифри. Робив він це з паузами, чітко вимовляючи всі звуки. Як відеодовідник у країні за Стіною.
— Вісім. Дев’ять. Дев’ятнадцять. П’ятдесят сім. Чотири. П’ятдесят три.
Правитель стежив за моєю реакцією. Але навіть після цього я не міг до кінця зрозуміти, що саме відбувається зі мною і чому я опинився в цьому підвалі наодинці з демоном на товстій підошві. Кухоль на столі майже охолов. «Ну чому він не п’є каву?» — роздратовано подумав я.