— Яне, чуєш, Яне?
Мені не хотілося відгукуватися на чуже ім’я. Лежати на дерев’яному ліжку й дивитися в стелю — ось вона, моя доля на сьогоднішній вечір. Але голос продовжував кликати. З нижнього ярусу двоповерхового ліжка.
— Яне, не мовчи. Яне…
Одну з кімнат у підземеллі перетворили на камеру для всіх нас. Бетонну кишеню. З трьох боків — сірі, як мундир полководця, стіни. З четвертого — двері з решіткою. І важка гиря сталевого замка, що бовтається на засуві. За ґратами, у кінці коридору, маячила тінь бородатого кавказця. Ясна річ, утекти звідси майже неможливо. Після розмови з Верховним мене привели сюди — і я провалився в сон.
— Нас відпустять, Яне, як гадаєш? — питала Ірочка.
— Ні, — знехотя відповів я. Мене не вистачало навіть на елементарну милосердну брехню.
— А що тоді? Нас уб’ють?
— Так.
Я розповів своїм супутникам про розмову в кабінеті Верховного. І правда не стала їм ліками. Дівчата забилися в куток і стулилися докупи, вкрившись холодним потом. Коля ліг на ліжко й повернувся спиною до нас, обличчям до стіни. Ванько зморщив лоба й почав тихо скиглити. І тільки Іскра, здавалося, тримала себе в руках.
— Як гадаєш, коли вони нас стратять? — її голос був спокійним.
А діти ж уже питалися в мене, чи близька смерть. Там, у підземеллі під храмом. І я вирішив, що цього разу немає сенсу брехати.
— У будь-який момент можуть, — відповів я Іскрі.
— І яким способом?
— Не сміши мене дурними запитаннями.
— Не дурними… Знаючи спосіб убивства, можна спробувати його уникнути.
— Не будь наївною, дівчинко. Краще поцілуй мене наостанок.
Вона підійшла до мого ліжка й поцілувала мене в губи. Міцно, волого, солодко. Так, як уміла тільки вона. А ще вона сказала дещо важливе. Набагато важливіше за те, що я почув від неї в підземеллі біля Суботньої річки.
— Ти знаєш, у чому різниця між чуттєвістю та розпустою? Я довго не могла зрозуміти. І сьогодні, коли ти говорив із Верховним, я міркувала над цим. І зрозуміла — у протиріччі між кількістю та якістю. Для чуттєвості досить одного партнера. Почуття стають складнішими, радість від близькості — тоншою і світлішою. Люди заряджаються одне від одного вишуканістю почуттів. Від цього взаємний інтерес тільки посилюється. А розігріта чуттєвість живить любов. Розбещеність же, на відміну від чуттєвості, це гонитва за кількістю. Більше партнерів — більше примітивних відчуттів, схожих на щоденне угамування голоду. А він постійно наростає, цей голод, і ти не розумієш, що тобі потрібна не кількість, а якість. Та тільки в цьому випадку одне ніколи не переросте в інше. Якщо жадібність — це дорога до бідності, то розбещеність — шлях до самотності. Згоден?
Її голос став схожим на дзюрчання річки, скутої кам’яними стінами тунелю. А я, виявляється, чекав саме цього моменту. Чекав, коли вона з Іскри знову перетвориться на Софію. Я цілував її, наче наостанок, і слухав. Вона мала рацію, ця жінка, яка любила іншого мене. І моя перша особистість, що ділила з другою хміль її доторків, ледь помітно ворушилася на дні отруєної чужим досвідом свідомості. Навряд чи ви зрозумієте, як це — бути зовсім не тим, ким ти до цього був. Думав, що був…
Але й вона, моя супутниця, часто з однієї людини перетворювалась на іншу істоту. Мудра й ніжна Софія жила в ній доти, доки не наставав час жорстокої войовниці Іскри. Софія ж поверталася тільки тоді, коли Іскра виявлялася безсилою. Вони обидві знали, як це — жити вдвох в одному тілі й не перетинати кордону свободи. Напевно, це легко, якщо знаєш, що ця межа пролягає там, де встановлена Стіна. У моєму ж випадку був потрібен час, щоб навчитися жити так. Час… Де його взяти? Часу якраз у мене й не було.
— Ти розумієш, що я хочу тобі сказати?
— Не знаю, люба. Мені хочеться, щоб усе зупинилося.
— Зупинилося?
— Усередині мене — порожнеча. Зовні — хаос. Майбутнє в мене забрали. Я думав, у мене є хоча б минуле. Та з’ясувалося, що його немає взагалі. Я ніхто. Сейф для зберігання інформації. До того ж дуже ненадійний сейф.